У Православ'ї чернецтво посідає одне з головних місць, задаючи тональність усьому церковному життю. Підставою для його влаштування послужило як Священне Писання, так і аскетичне життя давньої Церкви. Цю особливість чернецтва підкреслює російський релігійний філософ Василій Розанов: «Чернецтво глибоко коріниться в дусі та сутності християнства, і щоб переконатися в цьому, достатньо розгорнути правдиві оповіді давніх літ. Ми побачимо, що дух чернецтва зародився разом із проповіддю Євангелія, від самого початку християнства, душі, найбільш вірні благій вісті, обрали шлях зречення світу та його прив'язаностей. «Преподобні» з'явилися на землі в особі тих, хто всіма силами душі прагнув уподібнитися Найсолодшому Ісусу». Саме бажання йти за Христом «коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться самого себе, візьме свій хрест і йде за Мною...» (Мф. 16:24, переклад Р. Турконяка, 2011) зрештою стало основою християнського аскетизму, на підставі якого пізніше й з'явилося чернецтво.
І справді, за справедливим зауваженням митрополита Іларіона (Алфєєва), Господь постає перед нами «як ідеал досконалого монаха: Він не одружений, вільний від родинних прив'язаностей, не має даху над головою, мандрує, живе в добровільній убогості, постить, проводить ночі в молитві».
Так само й життя Пресвятої Богородиці. Її подвиг послуху став найкращим прикладом для наслідування і яскраво виразився у словах Марії, сказаних при благовісті архангела: «ось, я раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм» (Лк.1:38, переклад Р. Турконяка, 2011)».
Окремого розгляду потребує питання про час появи чернецтва. У церковній літературі його початок найчастіше відносять до IV століття. Однак правильніше було б говорити, що у IV столітті чернецтво організовується як інститут, з'являються чернечі устави, формуються правила спільножитного життя. Адже саме чернецтво згадується й раніше. Наприклад, для преподобного Феодора Студита чернече житіє, по суті справи, було майже назвою справжнього християнства: «Деякі люди запитують, звідки пішов звичай відрікатися від цього світу і ставати монахами? Але їхнє запитання — це те саме, що запитувати, звідки пішов звичай ставати християнами? Так само й святитель Василій Великий часто монахів називає просто як подвижників серед християн.
Крім того, іншою причиною, чому чернецтво стало «помітним» як таке лише у IV столітті, було й те, що саме в цей час припинилося масове гоніння на християн, і чернецтво змогло вийти з-під «тіні» такого феномену, як мучеництво, яке вважалося більш радикальним методом наслідування Христа. Цим пояснюється, чому чернецтво стало називатися «безкровним мучеництвом».
Таким чином, саме чернече житіє спочатку було зосереджене в місцях, де проживала найбільша кількість християн. Це були люди, які жили в дівстві та стриманості і які іноді об'єднувалися в громади «християн-ревнителів». Життя в дівстві та стриманості — це головна риса, про яку говорять автори II – III століття, описуючи початковий християнський аскетизм. Професор Євдокимов зазначає, що «окремі відлюдники і навіть невеликі «монастирі» існували у II-III столітті і в Єгипті, і на Синаї». З часом центр чернецтва змістився в пустелі та інші віддалені місця. І вже наприкінці III — на початку IV століття ми бачимо розвиток чернецтва по всьому християнському Сході. У цей же час, коли монастирі формувалися як певні організовані групи християн на чолі з настоятелем, до чистоти і нестяжання приєднався третій чернечий елемент — послух.
Чернечі громади Давньої Церкви мали різні форми існування. Найпоширенішим був кіновійний спосіб організації чернечої громади, коли монахи жили у спільному монастирі під керівництвом досвідченого наставника — авви. Такий уклад життя монахів приписував спільножитний устав.
Разом із цим популярним було й відлюдництво, так званий анахоретський тип чернецтва, коли ченці жили окремо в пустелі. Такі подвижники керувалися власними правилами, дотримуючись при цьому євангельських заповідей.
У IX столітті у Візантії значного впливу набуває чернечий устав Студійської обителі, паралельно з яким на Сході розвивався Єрусалимський чернечий устав. На Русі, з прийняттям християнства, було прийнято спочатку Студійський устав, але з XV століття його повністю витіснив устав Єрусалимський, яким ми користуємося й нині.
В адміністративно-канонічному аспекті чернечого життя Українська Православна Церква керується «Положенням про монастирі та чернецтво», яке було прийняте на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви 29 листопада — 2 грудня 2017 року. Під час обговорення цього документа було розглянуто багато зауважень щодо його змісту. Кожне спірне питання було ретельно опрацьоване, і відповідні виправлення були внесені до підсумкового документа. Особливо гострими виявилися питання про призначення ігумена або ігумені, про управління монастирем з боку архієрея, про чернечу освіту, про залишення обителі та про перехід монаха з одного монастиря до іншого. У результаті прийнятий документ став основою регламентації чернечого життя Руської Православної Церкви. Крім того, це «Положення» є свого роду першим в історії таким документом, де містяться практично всі сторони регламентації чернечого життя. «Положення» схвалює розвиток внутрішніх чернечих традицій і звичаїв у руслі святоотцівської спадщини. Особливо цінні в документі розділи, присвячені духовному життю монаха, келійному правилу, молитві, як основі чернечого життя, читанню святоотцівської літератури й особливо Священного Писання, освіті насельників монастиря, духовним бесідам ігумена з братією і духовному наставництву монахів.
Відповідно до цього документа, за підпорядкуванням монастирі поділяються на ставропігійні, єпархіальні, приписні. У такій формі в Українській Православній Церкві сьогодні існує 258 монастирів і 56 скитів, з них чоловічих — 133 монастирі і 33 скити, жіночих — 125 монастирів і 23 скити, в яких несуть послух приблизно 4500 монахів і монахинь (70% від усієї кількості чернецтва в Україні). Ще 1100 монахів у священному сані несуть послух парафіяльного служіння.
У сучасному світі найбільшою проблемою, або краще сказати найбільшою претензією до чернецтва є начебто його ізольованість і відчуженість. Монахам часто дорікають начебто егоїзмом, їхньою байдужістю до проблем світу, усуненням від розв'язання соціальних проблем, схильністю вважати себе вищими і кращими за інших людей. Але ми добре знаємо, що чернечий відхід від світу не є виявом зневаги до інших, не є засудженням іншого шляху спасіння – шляху подвигу християнізації та преображення самого світу. З пустелі монахи благословляють християнські міста і села, молитвою і постом служать світові для його спасіння. Священномученик Іоанн Восторгов стверджував, що «монастирі — це ніби запасні водойми релігійного натхнення; вони живлять і зволожують висохлі пустелі духу мирського життя, вони дають життєдайну і спасенну вологу душам спраглим».
Треба сказати, що чернецтво виникло з ідеї особливого вияву любові до Бога і до людей, а не з егоїстичних мотивів досягти лише особистого спасіння. Преподобний авва Дорофей говорить, що наше життя має бути дорогою до досконалості, до осягнення любові, яка виникає з нашого звернення до Бога і до ближніх. Згадаймо наведене аввою порівняння: «уявіть собі коло, накреслене на землі, середина якого називається центром; а прямі лінії, що йдуть від центра до кола, називаються радіусами. Припустіть, що коло це є світ, а сам центр кола — Бог; радіуси ж, тобто прямі лінії, що йдуть від кола до центра, суть шляхи життя людського. Отже, наскільки святі входять усередину кола, бажаючи наблизитися до Бога, настільки, у міру входження, вони стають ближчими і до Бога, і один до одного; і скільки наближаються до Бога, стільки наближаються і один до одного; і скільки наближаються один до одного, стільки наближаються і до Бога».
Тому для наближення до духовності Церкви найпростішим (але не єдиним) шляхом є чернецтво. Особливо це відобразилося в досвіді Східної Церкви. Сучасні дослідники, зокрема богослов Павло Євдокимов, підтверджують ці слова: «Найкращим шляхом для проникнення в православну духовність є осягнення її через чернецтво, яке відіграло чільну роль у її формуванні». Про це ж говорив і протопресвітер Іоанн Мейєндорф: «досвід чернецтва... залишався завжди істинною суттю Православ'я». Цікаво, що обидва богослови не були монахами, при цьому чернецтво підносили дуже високо.
Тож саме чернецтво в історії Церкви стало тим поводирем, який іде попереду і нагадує всім іншим, що кінцева мета життя кожного християнина — обоження. Про обоження людини, як «уподібнення в міру можливості Богові та єднання з Ним» або як життя у Христі, з Христом і заради Христа, говорили багато святих отців Церкви Христової. При цьому вони вказують на шлях досягнення цього стану через внутрішню працю над собою, боротьбу з гріхом і перемогу над своєю пристрасністю за допомогою благодаті Божої».
Зрештою святоотцівська думка зводиться до того, що саме чернецтво є найбільш прямим шляхом до обоження, до стяжання благодаті Святого Духа, шляхом до Небесного Отця і вірною дорогою спасіння.
