Громадську думку останніми місяцями привернула тема календаря. Дискусія, що розгорнулася щодо цього питання, вкотре показала заангажованість і непідготовленість багатьох учасників спору. Здавалося б, логічно, що календарне питання має вирішуватися шляхом вивчення календарної проблеми, однак, у нашому випадку лунали аргументи найрізноманітнішого характеру: ідеологічні, культурологічні, політичні і навіть економічні. Загалом, усе те, що не має жодного стосунку до календаря і жодним чином не відображає реальної суті проблеми.
Для початку спробуємо коротко розглянути історію календарного питання у Православній Церкві і стан календарної проблеми.
З глибокої давнини людство фіксувало наявність природних циклів – це зміни дня і ночі, зміни пір року, зміни років. Циклічність явищ природи зумовлена трьома чинниками: обертами Землі навколо власної осі, обертанням Місяця навколо Землі й обертанням Землі навколо Сонця. Тому в основу всіх відомих календарів покладено спостереження саме за цими явищами. В історії існувало три основні типи календарів.
Перший тип – це місячні календарі. У них за основу відліку взято синодичний місяць, тобто проміжок часу між двома молодиками. Синодичний місяць триває в середньому 29,53 доби. Місячний календар зазвичай складається з 12 синодичних місяців, кожен з яких триває 29 або 30 днів. Сьогодні місячний календар використовують, наприклад, мусульмани.
Другий тип календарів – це сонячні календарі. За основу таких календарів узято тропічний рік, тобто час одного оберту Землі навколо Сонця. Один тропічний рік становить 365 днів, 5 годин 48 хвилин і 46 секунд. Класичним прикладом сонячного календаря є юліанський календар.
Третій тип календарів – це місячно-сонячні календарі. Вони використовують синодичні місяці, але при цьому враховують тривалість тропічного року. Щоб узгодити ці два цикли, періодично до календаря додається один місяць. Саме такий, наприклад, традиційний китайський календар.
У роки земного життя Господа Іісуса Христа первосвященники Єрусалимського храму користувалися місячно-сонячним календарем, у якому рік складався з 354 днів. Центральними юдейськими святами були Пасха, П'ятдесятниця і Кущів. У Християнській Церкві головними подіями року стають святкування на честь Хресної Смерті Іісуса Христа, Його Воскресіння і Зішестя Святого Духа на апостолів. Але вони нерозривно пов'язані зі старозавітними святковими днями. Тому Церква не могла повністю ігнорувати юдейське коло свят.
Разом з тим, уже з I ст. після Різдва Христового до Церкви стали масово приходити колишні язичники. Вони не були прив'язані до юдейської календарної традиції, а жили за юліанським календарем, який був у той час прийнятий у Римській імперії. Назва цього календаря пов'язана з імператором Гаєм Юлієм Цезарем. Саме за його дорученням александрійський астроном Созіген розробив новий сонячний календар. Він вважав, що тропічний рік триває 365,25 доби, тому в новому календарі рік складався з 365 днів. Таким чином, за чотири роки накопичувалася похибка в добу. Тому кожен четвертий рік оголошувався високосним: до нього додавався один день, який мав ліквідувати помилку. Юліанський календар був запроваджений у Римській імперії в 46 р. до Різдва Христового.
Таким чином, християнська Церква опинилася на перетині двох календарних практик: юдейської і римської. І це породило проблему пристосування юдейських правил обчислення свят до юліанського календаря. Досить швидко стало очевидно, що обчислити за юліанським календарем точні дати основних подій земного життя Іісуса Христа просто неможливо. Це і послужило причиною довгих дискусій про принципи побудови християнського церковного року.
У перші століття християнства в різних Помісних Церквах існували різні підходи до обчислення дати Пасхи. Наприклад, у Малій Азії та в Палестині Пасху святкували разом з євреями (у ніч з 14 на 15 нісана, незалежно від дня тижня). В Александрії ж, Сирії і Римі Пасха була перехідним святом, дата якого обчислювалася за різними правилами.
Християни в Александрії і Сирії, щонайменше, з III ст. стали використовувати 19-річний цикл для узгодження юліанського календаря з традиційним юдейським календарем і для обчислення дати святкування Пасхи. Річ у тім, що 19 тропічних років майже точно збігаються з 235 синодичними місяцями. Календар, заснований на 19-річному циклі, має 12 років по 12 синодичних місяців і 7 років по 13 синодичних місяців. У результаті 19-й рік цього циклу завершується в той самий день за сонячним календарем.
Питання про день святкування Пасхи обговорювалося на Першому Вселенському Соборі в Нікеї в 325 р. На жаль, до нас не дійшло письмових постанов Собору щодо святкування Пасхи. Деякі вчені висловлюють припущення, що офіційної письмової постанови про Пасхалію Собор і не приймав. Зокрема, професор Василій Болотов вважав, що отці Собору прийняли «незаписане, неоформлене, таке, що має характер товариської угоди».
Імператор Костянтин Великий надіслав послання тим єпископам, які не були присутні на Соборі в Нікеї. З цього послання дізнаємося, що Собор прагнув, щоб усі християни звершували свято Пасхи в один і той самий день. Також Собор однозначно виключив можливість святкувати Пасху за юдейськими правилами. Було вирішено опрацювати свій порядок часу і свій закон.
Загальні принципи, установлені Собором щодо пасхалії, були такими. По-перше, Пасха Христова мала бути перехідним святом, яке обчислюється щороку за спеціальними правилами. По-друге, Воскресіння Христове завжди має святкуватися в недільний день. По-третє, цей день має випадати після весняного рівнодення. Складання таблиць з датами святкування Пасхи Собор доручив Александрійській Церкві. Саме Александрійські архієпископи регулярно надсилали послання всім іншим Церквам, де вказували дати святкування Пасхи.
У 341 р. Помісний Антіохійський Собор у своєму 1-му правилі вказував: «Ті, хто відважиться порушувати визначення святого і великого Собору, який був у Нікеї, про святе свято спасенної Пасхи, нехай будуть відлучені від спілкування і відкинуті від Церкви… Якщо хтось … наважиться … відділитися і з юдеями звершувати Пасху, такого святий Собор віднині вже присуджує бути чужим Церкві». Осуд тих, хто святкує Пасху «з юдеями», зустрічаємо і в 7-му апостольському правилі.
Цю заборону святкувати Пасху «разом з юдеями» зазвичай тлумачать як неприпустимість відзначати Пасху в один день з юдеями. За цією логікою християнська Пасха має святкуватися обов'язково після весняного рівнодення і після юдейської Пасхи. Однак, у давніх джерелах ми зустрічаємо інше розуміння слів «разом з юдеями» (μετά τῶν Ἰουδαίων).
У цитованому посланні імператор Костянтин вказував, що Християнська Церква має створити свою систему обчислення пасхалії, яка не була б залежною від юдейської Пасхи: «Нехай не буде в нас нічого спільного з народом юдейським, оскільки нам указаний Спасителем інший шлях… Ми маємо відділитися від того ганебного співтовариства, тому що насправді дивним є вихваляння юдеїв, ніби ми нездатні дотримуватися цього звичаю незалежно від їхніх постанов».
Отже, на Соборі говорилося не про прив'язку християнської Пасхи до Юдейської Пасхи, а, навпаки, про повну відмову від урахування християнами юдейського богослужбового календаря! Тому в IV-V ст. неодноразово день Воскресіння Христового міг збігатися з юдейською Пасхою. Наприклад, св. Єпіфаній Кіпрський у 370-ті рр. писав: «Пасха не може святкуватися, якщо не минуло рівнодення, чого юдеї не дотримуються. Ми звершуємо Пасху після рівнодення, хоча і вони [юдеї] звершували, оскільки і вони разом з нами часто її звершують. А коли вони звершують Пасху до настання рівнодення, то звершують самі».
За александрійською пасхалією християнська Пасха збігалася з юдейською у 289, 296, 316, 319, 323, 343, 347, 367, 370, 374, 394 роках. І це не сприймалося як порушення постанов Першого Вселенського Собору. Вважалася обов'язковою лише прив'язка пасхалії до весняного рівнодення.
Однак поступово як на Сході, так і на Заході стали усвідомлювати неточність юліанського календаря. Як мовиться, у ньому за основу взято тривалість тропічного року в 365 днів і 6 годин. Однак реальна тривалість тропічного року менша: 365 діб 5 годин 48 хвилин і 46 секунд. Отже, юліанський календар має помилку в 11 хвилин і 14 секунд на рік. За 128 років ця похибка дає помилку в 1 день. Тому весняне рівнодення в юліанському календарі рівномірно відхиляється від астрономічного рівнодення. Відповідно, свято Пасхи Христової поступово зміщується в бік літа.
У другій половині XVI ст. Римський папа Григорій XIII вирішив провести календарну реформу. 24 лютого 1582 р. він видав розпорядження вважати день після 4 жовтня 1582 р. не 5-м, а 15-м жовтня. Таким чином, була ліквідована помилка юліанського календаря, що накопичилася з IV ст. Щоб не допустити накопичення цієї похибки в майбутньому, було вирішено вважати високосним кожен четвертий рік за винятком тих років, які завершують століття і число сотень у яких не ділиться без остачі на чотири (1700, 1800, 1900, 2100). За такої системи на кожні 400 років припадає не 100 високосних років, а 97. Отже, похибка в одну добу набігає не за 128 років, а за 3 280 років.
У новому календарі був виправлений і 19-річний цикл, щоб привести його у відповідність з реальними фазами Місяця. У новому календарі повні Місяці переносяться на одну добу назад кожні 300 років, а на 8 раз – через 400 років (тобто 8 разів за 2500 років).
Новий календар отримав назву григоріанського від імені папи Григорія.
Упровадження григоріанського календаря розтягнулося на кілька століть. Оскільки його сприймали як плід активності Римського папи, то протестантські держави ставилися до нового календаря негативно. Як писав один з протестантських полемістів, «краще розійтися з Сонцем, ніж зійтися з папою». Тим не менш, до середини XVIII ст. практично всі країни Західної Європи перейшли на новий календар.
Папа Григорій XIII офіційно звернувся до Константинопольського патріарха Єремії II з пропозицією перейти на новий календар. Однак патріарх відмовився це зробити.
З другої половини XIX ст. григоріанський календар поступово перетворився на всесвітній календар. У 1873 р. він був запроваджений в Японії, а в 1911 р. – у Китаї. У 1916 р. григоріанський календар прийняло Болгарське царство, у 1919 – Королівство Румунія і Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, у 1924 – Греція, у 1925 – Турецька Республіка, у 1928 – Єгипет. У лютому 1918 р. григоріанський календар був прийнятий і в Радянській Росії. В Україні новий календар офіційно був запроваджений законом Малої ради Української Народної Республіки від 12 лютого 1918 р.
Отже, на початку 1920-х рр. питання церковного календаря набуло загальноправославного виміру. Майже всі Помісні Церкви зіткнулися з проблемою невідповідності церковного календаря громадянському. Константинопольський патріарх Мелетій IV (Метаксакіс), обраний 25 листопада 1921 р., заявив про свій намір провести реформу церковного календаря. З 10 травня по 8 червня 1923 р. у Константинополі працював Всеправославний конгрес. Тут були присутні делегати від Кіпрської, Сербської, Румунської та Елладської Церков. Учасники конгресу виступили за перехід на так званий новоюліанський календар. Цей календар розроблений сербським астрономом Мілутином Міланковичем і базується на 900-річному циклі, протягом якого скасовується 7 високосних днів. Відповідно, похибка в одну добу в новоюліанському календарі набігає за 43 500 років. Однак до 28 лютого 2800 р. новоюліанський і григоріанський календарі збігаються. При цьому конгрес вирішив залишити у вжитку традиційну східну пасхалію, хоча і закликав усі християнські конфесії створити єдину для всіх практику обчислення дати Пасхи Христової.
Цікаво, що першою Помісною Церквою, яка спробувала перейти на новоюліанський календар, стала Руська Православна Церква. 24 вересня 1923 р. нарада єпископів під головуванням Московського патріарха Тихона ухвалила рішення перейти на новий календар у жовтні 1923 р. 1 жовтня 1923 р. патріарх Тихон видав послання про реформу календаря. Тут говорилося, що наступний день після 1 жовтня слід вважати 15 жовтня. Надалі в церковному житті мав використовуватися новий юліанський календар. Однак запровадження нового календаря викликало численні протести в єпархіях. Тому вже 8 листопада 1923 р. патріарх Тихон видав розпорядження, у якому говорив, що впровадження нового стилю призупиняється.
У березні 1924 р. на новий стиль перейшли Константинопольська, Кіпрська та Елладська Православні Церкви, у квітні 1924 р. – Православна Церква в Польщі, у жовтні 1924 р. – Румунська Православна Церква, у 1928 р. – Александрійська та Антіохійська, а в 1968 р. – Болгарська Церква.
Цікаво, що вже на початку ХХІ ст. у деяких помісних церквах обговорювалося питання про можливість повернутися до старого календаря. Приміром, у 2014 р. Архієрейський Собор Польської Православної Церкви ухвалив рішення повернутися до юліанського календаря. При цьому в парафіях, де є така потреба, дозволено зберегти новий стиль. Польська Православна Церква стала єдиною Помісною Церквою, яка спочатку прийняла новий стиль, а потім (через 90 років!) від нього відмовилася.
Сьогодні за юліанським календарем живуть Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська і Польська Православні Церкви. Решта Помісних Церков живуть за новоюліанським календарем. При цьому автономна Фінляндська Православна Церква (у складі Константинопольського патріархату) живе за григоріанським календарем (включно із західною пасхалією).
Упровадження нового календаря в Помісних православних церквах викликало низку тяжких конфліктів. Зокрема, у Греції, Румунії і Болгарії відбулися так звані старостильні розколи, які залишаються неподоланними і донині.
Які ж претензії до новоюліанського календаря висувають його противники? Цілком очевидно, що центральною проблемою новоюліанського календаря є розбалансування між нерухомим і рухомим річним богослужбовим колом. В александрійській пасхалії, яка використовується у Православній Церкві і донині, весняне рівнодення віднесено до 21 березня за юліанським календарем. Однак реальне астрономічне рівнодення настає сьогодні на 13 діб раніше. Неточність юліанського календаря призводить до того, що день Пасхи Христової поступово рухається в бік літа. У новоюліанському календарі похибка юліанського сонячного року ліквідується, але ця похибка залишається в обчисленні пасхалії. Це і руйнує баланс між рухомими і нерухомими церковними святами.
Найкраще це видно на прикладі Петрового посту. Традиційно Петрів піст починається з понеділка після Тижня всіх святих і триває до дня святих апостолів Петра і Павла (29 червня за юліанським календарем). Залежно від дня святкування Пасхи Христової тривалість Петрового посту в юліанському календарі може становити від 8 до 42 днів. Але, оскільки 29 червня в новоюліанському календарі зміщується на 13 днів, це призводить до того, що в роки з пізньою Пасхою Петрів піст може взагалі зникати. Тому в тих Помісних Церквах, які живуть за новоюліанським календарем, іноді скасовують суцільну седмицю і починають Петрів піст раніше, щоб не втратити його повністю.
За новоюліанським календарем на період Великого посту можуть припадати святкові дні, що раніше святкувалися виключно в післяпасхальний період. Наприклад, свято великомученика Георгія Побідоносця за юліанським календарем ніколи не може припадати на Великий піст. Це зумовлює і особливий емоційний (пасхальний) характер цього свята. Однак, у новоюліанському календарі день святого Георгія може припасти на період співу Постової Тріоді. Подібне поєднання служб узагалі не передбачене Типіконом.
Отже, перехід на точніший сонячний календар при збереженні традиційної александрійської пасхалії породжує низку непростих питань. Їх вирішення потребує зваженої дискусії, до якої слід залучати фахівців не тільки з астрономії і пасхалії, але й з літургіки і канонічного права.
До того ж юліанський календар частина церковної літургійної традиції. Як будь-яка традиційна річ, юліанський календар може, а часто і є об'єктом критики. Однак саме ці традиційні речі — складова культурно-релігійної самоідентифікації.
Повернемося до українських реалій. Як відомо, недавні суперечки про святкування Різдва вкотре розділили українське суспільство. І вкотре показали, що, на жаль, ми часто мислимо в категоріях штампів і кліше, породженнях тієї самої вельми «живучої» радянської спадщини. Загалом, люди навіть собі не дають ради в тому, що саме по собі питання про дату святкування Різдва не є ізольованим окремим питанням. Що воно може і має бути розглянуте тільки в контексті загального питання календарної реформи. Мені особисто доводилося не раз відповідати на запитання про календар, і жодного разу я не почув суто календарного аргументу. Зате рікою лилися аргументи, на кшталт: чому нам не святкувати Різдво як усі у світі? Чому не відзначати Різдво разом з Європою? І нарешті, мій улюблений: чому Московський Патріархат проти святкування Різдва 25 грудня? (!!!). На жаль, сьогодні в нас можна бачити, як у полеміці з приводу календаря робляться спроби ставити тавро на прихильників юліанського календаря майже як на зрадників національних інтересів. Такий підхід — ознака тоталітарного мислення й ідеологічної заангажованості. Дискусії про дату Різдва зайвий раз показали, що українське суспільство загалом не готове поважати інші погляди, думки, бажання іншої людини. «Чому нам не святкувати Різдво як у Європі?». Тут ще треба розібратися, що значить «як у Європі?», де традиційне Різдво – Christmas, давно вже трансформувалося в щось X-mas, що не має нічого спільного з християнством і заточене на світський бік святкування. Ніби Церква комусь перешкоджає відзначати в такій манері. Але виникає зустрічне запитання: «А чому б нам не навчитися поважати думку іншої людини, як у Європі?» — а разом з цією думкою права значного числа віруючих відзначати Різдво саме в тих традиціях, які характерні для нашої території, включно з календарним боком.
Підбиваючи підсумок, хотілося б зазначити, що в дискусіях про календар (утім, як і всіх інших) потрібно, насамперед, визначити правильні, не тупикові, напрями розвитку дискусії. До чого, власне, вона має привести. І основоположне завдання богословів, каноністів та істориків робити максимально відомими для широкого кола всі аспекти розглядуваної теми. Також завжди варто пам'ятати, що Церква при обговоренні чого б то не було не повинна підганяти ідеологічну базу під модні тренди.+СИЛЬВЕСТР,
архієпископ Білгородський,
вікарій Київської Митрополії,
ректор Київської духовної академії і семінарії