І як це в людині вміщається стільки доброти?
… Важко сказати, коли Василь Куцин віддався аж ніяк не романтичному захопленню чернецтвом. Але, коли, восени 2001 року він прийшов, до Почаївської лаври, за плечима вже було вісім років нелегких робіт — спочатку в рідному Закарпатті, а потім у Чехії, Росії. Не вдаючись у подробиці цього непростого періоду закордонних мандрів, зазначимо лише те, як неухильно підліток Василь продовжував відвідувати храм і брати участь у знайомому ще з дитинства церковному житті. У його плани входив навіть вступ до московської семінарії, що так і не увінчався успіхом (підвело знання російської) …
Та й з Почаєвом надовго не склалося. Тут Василь трудився і на просфорні, і на розливі води з джерела преподобного Іова, як буквально через рік старець Димитрій (Шивкеник) радить молодому послушникові перейти до Києво-Печерської Лаври. Виглядало це дещо дивним. Річ у тім, що почаївці вже давно дещо звисока дивляться на столичних ченців. Можливо, пов'язано це з тим, що в роки радянської влади Почаївська лавра не закривалася, і тривалий час служила притулком для печерських насельників. Можливо, щось інше… Але хай там як, нечемні оцінки на нашу адресу досі чомусь гуляють Почаївськими пагорбами. При цьому послушник Василь був не першим, кому старець Димитрій рекомендував перейти до Печерської обителі… А тут тим часом була гостра нестача співців. Василя прослухали і оскільки він ще з дитинства співав у сільському храмі, де регентував його рідний дідусь, то одразу ж визначили на правий клірос. Ну і, звичайно ж, а як могло бути інакше, додатковим послухом стала робота в саду. Причому в Лаврі це вже практично усталена традиція — більшість садівників — це служителі правого кліросу. Чому так, здогадатися не складно. Старший садівник отець Павло (Бондаренко) поєднує свою посаду з послухом буденного регента правого кліросу. Одним словом, рідко кому зі вступників на правий клірос вдається вислизнути з тенет його «квітучого» послуху. Не став винятком і Василь.
У цих трудах незмінно минули всі двадцять років у монастирі. Змінилася хіба що зовнішність. На старих світлинах у худорлявому послушникові Василі складно впізнати нашого «Кирилича» (так між собою часто називали батюшку). Доглядаючи за виноградом у своєму улюбленому солом'яному брилі, отець Кирил вирощував плоди такими ж великими і напоєними сонцем, як і він сам.
До саду він приходив одразу після печерної Літургії. І це, до слова сказати, також було особливістю, — разом з отцями Антонієм і Никифором, батюшка Кирил входив до складу знаменитого печерного тріо архімандритів… Так ось, о 7.20 можна було почути його ведмежі кроки — він ішов із зупинками, вимушено закидаючи ногу на виноградну огорожу (замолоду, працюючи в Чехії бетонником, він підірвав своє здоров'я — особливо постраждали ноги). А в садовій «каптьорці» батюшку вже чекали. Чекали його доброго настрою, його жартів… За цим завжди жартівливим тоном, він ховався від настирливих послушницьких розпитувань на кшталт «Батюшко, а що таке чернецтво?» — «Чернецтво — це пити чай…», відповідав отець Кирил, наче натякаючи, що чернецтво складається не зі слів і повчань, а зі стану небесної захопленості, де в кожного своя неповторна історія…
У відпустку, під якою малася на увазі допомога стареньній мамі, Кирилич зазвичай їхав після свята апостолів Петра і Павла. Але цього разу навіть не збирався. «Чим зможу я допомогти? Немає здоров'я. А бути їм тягарем мені не хочеться».
Загалом, останнім часом він більше став говорити про смерть, але сприймалося це як черговий жарт…
На вечірню, як правило, отець Кирил приходив раніше за всіх і завжди зустрічав кліросну браттю своєю завзятістю. Але у свято Різдва Іоанна Предтечі на кліросі стало якось незвично порожньо. Хоча минула вже доба з його смерті, ніхто ще про це не знав. Увечері до батюшки хоч і заходили, але, подумавши, що він просто спить, вирішили не турбувати.
Відрив серцевого тромба став причиною втрати нашого Доброго батюшки. У багатьох із братії, особливо в тих, хто близько знав Кирилича, нестримно лилися сльози, що рідко побачиш серед чернецтва. Та й у самій Лаврі відчутно «похолодало»…
І як же це в ньому вміщалося стільки доброти?Фотогалерея
