— Любов Петрівно, ви незвично називаєте свою професію «налаштувач голосу». Чому так?
— Концепція співу, у моєму розумінні, — це згода душі й тіла. Душа — це інстанція Бога і йде до Бога. Вона завжди звучить і завжди хоче молитися. Своєю чергою тіло завжди менш налаштоване. Тому моє завдання — знайти згоду душі й тіла, щоб тіло озвучувало думку душі.
Слово дає вібрацію тіла — так з'являється голос. Правильно взяте на дихальній опорі слово — і є озвучена думка. Потрібні лише слово і дихання — нічого більше! Особливо це помітно в монастирях, де рідко трапляються люди з музичною освітою. Моє завдання — щоб на уроках людина зрозуміла, відчула, що голос — це вісь, яка звучить у центрі її тіла. Перше, чого я вимагаю від учнів, — це вміння стояти. Людина має стояти гармонійно, як Боже творіння, а не як немічна людина. Для співу це дуже важливо. Тому що, звертаючись з молитвою до Бога, треба бути в доброму, правильному фізичному стані.
— В емоційному стані, ви маєте на увазі?
— Ні. У церковному співі я категорично проти будь-яких емоцій. Спів має бути гранично строгим. Строгість передбачає чіткість, а чіткість своєю чергою — чутність. Межа між театром і церковним співом дуже хитка. На мій погляд, у церкві співати треба строго і молитовно — коли я чую всі слова, то молюся разом зі співаком. А коли співає професійний артист, то він входить в образ і намагається виразити щось емоційне, чуттєве.
— Ви стояли біля витоків чернечого співу, який треба було відроджувати після 70-річного радянського гоніння…
— У мене відчуття, що в Києві я одна з перших, хто взявся за це. Ніколи не забуду, як уперше прийшла в семінарію на урок. Заходжу в клас, а там сидить чоловік сто! У мене навіть в очах темніло від такої кількості охочих співати. Але це були щасливі роки. Двічі на тиждень я приходила о 12 годині, а йшла о 21. Але для мене голос — це священно.
— А ви самі співаєте в церкві?
— Ні, я просто молюся. Я до церкви ходжу молитися, а не співати.
— А який у вас голос?
— Лірико-драматичне сопрано. У театрі я доспівала до «пенсії», і навіть більше. У 1986 році я часто була в Чорнобилі і через півроку в мене різко погіршилося здоров'я. Мені зробили операцію на дихальному горлі. Це була найстрашніша операція, я три місяці взагалі не розмовляла. Після цього мене запросили до консерваторії.
— У чому різниця між чернечими голосами і голосами професійних співаків?
— Радше не різниця, а труднощі, але переборні. У монастирях набагато складніше займатися, тому що ти працюєш з тим, що є. Може там і слух не дуже, і голосу малувато, а починаємо займатися — дивлюся, у людини вже і слух з'являється, і голос прокидається.
— Напевно, у монастирях вам цікавіше, адже ви стаєте причетні до появи нового голосу?
— Це правда. Часом я навіть більше рада, ніж вони. У світі багато що відбувається через подолання. Іноді навіть і сама не знаю, куди його далі тягнути, що робити? Хтось дзеркала ставить, щоб дивитися, як рот виглядає. Але «некрасивий рот» під час співу — це насправді результат того, що людина не володіє належною мірою диханням і словом. Ідеться лише про неправильне дихання — от і все.
Спів — це ж не формули, не правила зі схемами. Ми всі унікальні, і для мене кожен учень — єдиний і неповторний. Складність полягає в тому, що я миттєво маю зрозуміти, що не так і чому він не звучить. Усе дуже індивідуально. Але головне, щоб у людини було бажання співати. Якщо людина сильно хоче, то навіть не маючи слуху, може навчитися співати. Треба знайти згоду, баланс між тілом і голосом, і тоді «запрацюють» вуха. Крім того, спів треба постійно тренувати. Як піаніст постійно тренує руки, так і співак — тренує тіло, голос. Важлива буквена точність: приголосна буква має йти спільно з голосною — це і є вокальна дикція. Будь-які заняття тренують м'язову пам'ять. Якщо людина зранку робить зарядку, у неї весь день буде м'язовий тонус. Так і у вокалі — позаймалися, і в нас на тиждень — м'язовий тонус.
Заняття мають проходити один раз на тиждень — це консерваторське правило. Тому що людей, які постійно зайняті в хорі, їх не можна перенапружувати. Нескінченний спів дуже шкідливий. Стираються голоси. Спочатку це «міцний спів», потім кричущий спів, а потім зв'язки не витримують. Опір є навіть у металу, що вже про голос говорити! Тому я дуже дбайливо ставлюся до голосів. Наприклад, єпископ Антоній, архімандрит Марк і протоієрей Павло, коли до мене прийшли, їхній вокал був у катастрофічному стані. Їхні голоси були зірвані, медики розводили руками і казали, що це непоправно. Але Бог усе влаштував. На наших заняттях поступово все відновилося. З Божою допомогою. Але краще до такого не доводити.
— Ви якось казали, що з чернецтвом легше працювати, ніж з професійними співаками. Чому так?
— У професіоналів багато честолюбства. Мені часто доводиться боротися з їхніми амбіціями, і тут треба бути дуже жорсткою. Перші роки доводиться просто переробляти людину, її мислення, тому що навіть якщо і вступив до консерваторії, то це все одно навчання, а отже — ти ще не зовсім дозрілий співак.
Ченці ж відчувають усе швидше. У них інше сприйняття взагалі будь-якого послуху. Ми Бога коли згадуємо? Коли важко і коли є час. А ченці з Богом лягають і встають. Ченцям досить сказати: «Якщо ви не розумієте, що Бог і Богородиця — усюди, якщо ви втрачаєте головну адресацію свого співу, то всі ваші зусилля марні. Не треба співати так, щоб Богородиця стояла і плакала біля вас».
На мій погляд, у монастирях не мають співати мирські люди. Це несумісно. Дух не той. Мирська людина заклопотана тим, що далі, куди бігти, за що заплатити, а в монастирі в ченців дух спокійний — ніхто нікуди не поспішає.
— Зламати себе і повністю довіритися вчителеві зовсім не просто. Не кожен витримує вимог своїх наставників. У вас же навпаки учнів не те, що багато, а просто величезна кількість. У чому секрет вашого підходу до учнів?
— У мене така формула: очі — це дзеркало душі, а голос — її звук. Тому я до кожного голосу ставлюся з великою повагою і величезною відповідальністю. Коли учень починає краще співати, починає звучати, я відчуваю величезну радість, ви навіть не уявляєте яку! За те, що я стала викладати вокал чернецтву, я досі вдячна батюшці Петру Влодеку. Це він умовив мене викладати в духовній семінарії. Уявляєте, яка кількість голосів пройшла через мої руки? Скільком людям вдалося допомогти!
— Любов Петрівно, яким ви згадуєте своє дитинство?
— Сім'я військового, якого з двома дітьми послали на Далекий Схід. Тато служив разом з Жуковим. І ось там, на березі Амуру, несподівано я народилася. Жили ми в невеликому містечку, там дивізія стояла під Благовєщенськом. Там не було ні театрів, ні кіно. Але артистична енергія в мені була присутня, скільки я себе пам'ятаю. «Хто вірші читати хоче?» — «Я!» — «Хто пісню співати буде?» — «Я!» — «Танцювати?» — «Я!». Тому слово «артистка» я почула вперше в садочку.
Коли тата перевели під Станіслав (зараз — Івано-Франківськ), у Богородчани, я там пішла до школи. Час був дуже важкий, було протиборство радянської влади з ОУН та іншими націоналістичними підрозділами. Ходити вечорами було небезпечно. Тато примудрився мене віддати в клуб дитячої творчості, адже вже тоді просто не могла жити без співу. Досі пам'ятаю прізвище свого акомпаніатора-скрипаля — Яворський.
Ми були приїжджі, і мене навіть на ім'я ніхто не називав, просто казали «совітка» — «радянська» значить. Але я відгукувалася. Мені взагалі було байдуже, як мене звуть, аби з дітьми. Я була заводієм, постійно тягала всіх то в якісь підземелля, то на кладовище, то ще кудись.
Пам'ятаю, спровокувала дітей утекти з уроків у гори. Там уперше я і побачила справжніх воїнів ОУН-УПА. Вийшов дядько такий строгий і одразу до мене: «Це ще хто така?». А я, справді, відрізнялася від інших дітей одягом, зовнішністю. Наприклад, усі однолітки Франківська в постолах ходили (просте гуцульське взуття зі шкіри), а на мені чобітки. Мене врятували діти, сказавши: «То це донька комбайнера, який щойно приїхав». Якби дізналися, що я дочка політпрацівника, то повісили б без запитань. А так нас повели в схрон, нагодували і додому відправили, узявши слово, щоб ми нікому не казали, де були.
Тоді протиборство було страшне. Мою вчительку, за те, що вона нас змушувала в піонери вступити, живцем спалили, а на грудях вирізали зірку. Це було перше моє життєве потрясіння. Я досі не можу зрозуміти, хто мав право просто спалити людину у вогні. Ховали вже її останки. Це був жах. Я тоді була в молодших класах, дитина зовсім, але вже розуміла, що в цьому житті щось не так.
У третьому класі мене, як представницю Західної України, посилають на конкурс до Києва. Там був такий великий з'їзд піонерів. Я сиділа на колінах у Сидора Ковпака, генерала, двічі Героя Радянського Союзу, вперше побачила Київ, побула в зоопарку.
— У сім'ї військового, за ідеєю, має бути послух і дисципліна. Але схоже, у вас не дуже складалося з цим?
— Я ніколи не слухалася. Батьки жили душа в душу, ніколи не сварилися, але просто не знали, що зі мною робити. Хоча ніколи не лаяли. Брат і сестра — спокійні діти були, а я — ні. Наприклад, я ніколи не гралася з ляльками. Були мені цікаві дрібні деталі від танка, всілякі підшипники і таке інше — тато ж у танковій дивізії служив.
До слова, батько покарав мене тільки раз солдатським ременем і то «за діло». Був у нас у класі Ваня такий, він без батька ріс. Постійно мене за коси смикав. Я не витримала і якось йому сказала: «У тебе тата немає, а в мене є! Він прийде і тебе поб'є за те, що ти мене кривдиш!» Я прийшла додому і кажу батькові: «Піди, побий Ваню, у нього батька немає, за те, що він мене за коси смикає». Тато взяв ремінь і всипав мені зі словами: «Б'ють — давай здачі, а скаржитися не смій!» Це були доленосні слова. Після татового «благословення» я стала битися краще за хлопців. У мене свій прийом був: спочатку пальцями б'ю в сонячне сплетіння, а поки хлопчик повітря ковтає, я йому — по щелепі. От такі «навчання» у мене були на Західній Україні.
Але в п'ятому класі я стала часто хворіти, постійні ангіни і бронхіти. Лікарі сказали, що, вочевидь, мені не підходить клімат. Тоді наша сім'я переїхала до Марганця і там я пішла в 6 клас. Тут замість літніх канікул дітей відправляли працювати на колгоспне господарство. Ми прибирали пшеницю. Я добре вміла плести снопи. Потім відвозила їх на бричці з двома волами. Тоді мій голос дуже знадобився. Уявляєте, мені доводилося співати, щоб воли йшли! Щойно я замовкала — вони зупинялися. Але я ж не можу цілу годину голосно співати… Тато радів, коли після так проведених двох місяців я привозила мішок пшениці.
Там, у Марганці Дніпропетровської області, був прекрасний Палац шахтарів, де я продовжила займатися співом. Це було єдиним, що в мене добре виходило. У нас хор був 100 осіб, і я — солістка. У 10 класі, перед Всесвітнім фестивалем у Москві (1957 рік), я як солістка від Дніпропетровської області, поїхала на виступ до Києва. Пливли на пароплаві, через Канів, відвідали могилу Шевченка. У Києві була широка програма. Ми співали на радіо, потім виступали на новому стадіоні, він тоді носив ім'я Хрущова (нинішній Олімпійський).
— Це тоді, у 1957 році, ви вперше відвідали Лавру?
— Так, і то завдяки родичам з Марганця по маминій лінії. Вони попросили мене в Києві зайти до Лаври, свічки купити. Колись вони самі пішки до Лаври ходили, але з віком уже не могли… Наш корабель стояв у порту на Поштовій. І я сама пішла, не побоялася. Тоді навіть і не знала, що таке монастир. Водив нас по печерах якийсь чернець. Я запам'ятала тільки якихось 12 братів у печерках (12 зодчих) і все. Коли в мене раптом свічка згасла, я від страху мало не померла. Потім свічки купила — і все.
— Коли Ви зрозуміли, що спів — ваше покликання?
— Після школи сказала татові, що хочу співати. Тим більше, що після цього Всесвітнього фестивалю мені дали диплом, за яким я могла без іспитів вступити до консерваторії. Я хотіла до Києва, але тато чесно зізнався, що немає грошей. Порадив вступити до Дніпропетровського музучилища, мовляв, яка різниця? А мені і справді було байдуже.
Коли склала іспити, з'ясувалося, що можна було взагалі нічого не складати — учасники Міжнародного фестивалю 1957 року мали право вступити без іспитів.
Після закінчення музучилища мені запропонували залишитися тут викладачем. Я тоді жахнулася: «Викладати? Жах який!» Хотілося вступити до Київської консерваторії, але Харківська була ближче. Туди я і поїхала, і вступила одразу на два факультети — диригентський і вокальний.
Важко було тягнути два факультети одразу. До того ж доводилося працювати на трьох роботах — благо, усі були пов'язані з вокалом. Бог мене вів, я весь час десь виступала, записувалася. Запис, де я солювала, навіть звучав на виставці в Монреалі (Канада) у павільйоні України.
— А я знаю, що вас чули навіть у космосі, як так вийшло?
— На другому курсі мій друг, однокурсник і прекрасний композитор Борис Михайловський склав пісню «Ромашки», яку присвятив нашій першій у світі жінці-космонавтці Терешковій. Ми записали цю пісню і її транслювали по всій країні в кіножурналі «Молодь України». І так вийшло, що Валентина Терешкова саме цю пісню взяла з собою в космічний політ. Запис, до речі, досі зберігся і доступний в інтернеті. А в консерваторію Харкова від Терешкової прийшла телеграма: «Передайте Любочці, що я її слухаю».
— Розкажіть про ваших учителів: хто і як вплинув на ваше становлення як викладача?
— Я вважаю, найголовніше в житті творчої особистості — зустріти гідного педагога. Мені в цьому питанні дуже пощастило. У Дніпропетровському училищі в мене викладала Ольга Дмитрівна Тарловська — учениця італійської вокальної школи. Це школа «на віки», така спокійна, красива і благородна. Ольга Дмитрівна була наймудрішою людиною, таким тонким, чуйним і уважним педагогом. Ми були її останнім випуском, оскільки вона вже була в похилому віці.
У Харкові мені теж пощастило. Наша Ольга Василівна Обухова була викладачем, концертмейстером і деканом факультету. Загалом, нас багато що пов'язувало. У консерваторії вона в мене була вчителем, а в самодіяльності і на підробітках — акомпаніатором. Ольга Василівна була людиною найвищої культури. Пам'ятаю, ми виконували Рахманінова. У нього до 100 найпрекрасніших романсів, але найулюбленіший — «Ночь печальна». Це той рідкісний випадок, коли поетична філософія збіглася з музичною… І ось, іде репетиція, я співаю і раптом Ольга Василівна мене запитує: «А ти знаєш, чиї це вірші?» Я чесно сказала, що ні. Подивилася в ноти, читаю: «І. Бунін». Вона мені відповідає: «Отже так, підеш у бібліотеку, візьмеш п'ятий том Буніна і почитаєш. Без цього на урок не приходь». От так нас учили… Вона вчила мене завжди бути відповідальною. Якщо за щось береться, так підійти до цього з усією відповідальністю. Якщо вчиш, то вчи. Коли я була вже в Києві, вона приїжджала до мене. Її давно вже немає, але я досі щовечора за неї молюся.
— А віруючою Ви коли стали?
— Мені у 70-х раптово прийшла думка хреститися. Умовила доньку і ми похрестилися у Хрестовоздвиженському храмі на Подолі. Однак ходити до храму не стала, небезпечно було. Але на свій день народження завжди заходила до Володимирського собору. Молитися не вміла, так, що можу — скажу, просто просила своїми словами Богородицю. І завжди, як іду до храму, хтось за мною стежить з театру.
Потім, якось, прийшла до мене хормейстер Людмила Павлівна Дуніна, випускниця Одеської консерваторії, і каже: «Тут семінарія відкривається, може ви б погодилися там викладати. Буде цікаво, приходьте! У нас ректор з'явився — отець Петро Влодек, він вас запрошує.
Я прийшла до нього вся така нафарбована, серйозна. Він відрекомендувався: «Отець Петро». «А по батькові?» — запитую. «Просто отець Петро». — «Ні, так не піде», — кажу. «Батько в мене один, не треба мені тут. У всіх є по батькові!».
Словом, намагалася його ще й учити. Але він був зі мною ввічливий і терплячий. Я розповіла, що хоч і хрещена, але до церкви рідко ходила, і молитов до пуття не знала. Стала відмовлятися, мовляв зір уже не той, щоб читати молитви, а ганьбитися перед дітьми не хочеться. Якийсь час він мене умовляв: «Ви навчите дітей співати, а вони вас — молитися».
Тривала ця бесіда близько години. І я погодилася спробувати.
Приходжу, а клас повний дітей, чоловік сто! «Що, усі співати хочете?» — жахнулася я. «Так, звичайно!» — відповіли семінаристи.
Ті перші два курси найкращими були. Це покоління вже не боялося КДБ, тортур і катівень. У семінарії була строгість і порядок, усім пошили красиві костюмчики. Дух був тоді особливий…
— А як вашими учнями стали ченці?
— Дізналися, що в семінарії є викладач вокалу, і стали приходити потихеньку. Прийдуть, запишуть себе на дошці, і сідають мене чекати. Я приходжу — уся дошка в прізвищах та іменах. Я по дев'ять годин на день займалася, уявляєте? Стільки всього доброго було! Так вони мені всі подобалися!
І в кожного треба було розпізнати голос. Це дуже відповідально. А то приходять і доводять: «Це тенор», а я послухаю і відповідаю: «Він такий тенор, як я — балерина». Я точно знаю, якщо людина співає не своїм голосом, то її неодмінно відвідають болячки.
Пам'ятаю, один учень мені скаржився: «Не хочу бути басом, хочу бути тенором!» «Не питання, — відповідаю, — будеш найгидкішим тенором в Україні». — «Ні, не хочу бути гидким тенором!» — «Тоді будеш найкращим басом!» — «Хочу!». Усі сміхом заливаються…
У мене займалося по 250 осіб на тиждень. А по неділях і суботах я їздила по монастирях: Єлецький, Голосіїво, Церковщина, Китаїво, Флорівський, Покровський, Білоцерківський, Данівський, Красногірський. І ще до мене приїжджали на навчання черниці з Орла, по місяцю тут гостювали і займалися. Це тих, кого наставляв отець Ілій (Ноздрін). Найщасливіший час…
— Як же вас знайшли черниці з Орла?
— Одна з насельниць Покровського монастиря була звідти. Розповіла про мене на батьківщині, ті і знайшли мене: «А ви не могли б допомогти?» Я завжди допомагала тим, хто звертався по допомогу, і не відмовляла нікому. Але, у той момент у мене починалися держіспити, і я попросила: «Не приїжджайте цього місяця, у мене 20 днів поспіль вступні іспити». І що ви думаєте? Вони все одно приїхали. Я за голову схопилася — що ж робити? Наступного дня з'ясувалося, що голова комісії захворів і іспити переносяться на два тижні. Дзвоню черницям з Орла і кажу: «Вам пощастило, іспити перенесли». А ті відповідають з усмішкою: «Це отець Ілій помолився і благословив. Ми йому передавали, що у вас іспити, а він усе одно сказав, що нам треба їхати». Це було чудо Господнє для мене. Тепер, через стільки років життя з Богом я настільки в це все вірю, що слів немає. Немає слів висловити цю глибину!
— Любов Петрівно, я знаю, що в 27 років на обстеженні в лікарні вам повідомили, що на сцені вам залишилося не більше року. Але зі сцени ви пішли у 1994-му… Якими були ці роки?
— Дистрофію сітківки і повне випадіння центрального зору мені діагностували в 27 років. Багато хто захоплювався моїми очима: дивовижне поєднання — сильний голос і красиві широко відкриті очі. І при цьому мало хто знав, що я нічого перед собою не бачила, оскільки на той момент залишалося тільки десять відсотків бокового зору. Кожні півроку я їздила до Москви, там підтримували мої сім сотих і вісім сотих зору. А коли мені поставили у 2015 році американські лінзи — то вони погіршили мені і боковий зір. Ну, і так протрималася. Тому я не журюся, просто знаю, що це могло статися набагато раніше. І головне, коли мене запросили до консерваторії, уявляєте яке нахабство це було: нот не бачу, а пішла викладати і викладала.
— І як же це відбувалося?
— Я займалася постановкою голосу і трактуванням будь-якого твору. 9 опер я напам'ять знаю. Концертмейстер акомпанує, а я кажу: «Цю фразу так, а цю — так». Поки вони от це виконують, я і запам'ятала все.
— А фортепіано?
— Я не піаністка, але в консерваторії, до речі, дуже добре грала на фортепіано. При тому, що я ноти дізналася тільки в училищі в 17 років. Мені дуже подобався цей інструмент, я грала дуже складні твори — поки зір був… А коли не могла вже нічого прочитати, почалася далекозорість, і я ще якось існувала.
Потім брала все характером. Благо, у мене була прекрасна школа. Я не сподівалася на диригента, який змахне, а мала чітко розуміти, коли вступати. Ніяких підказок. Я не здаюся до останнього. Просто знаю: раз Господь допомагає, значить будь гідна цього.
— А як партії вчили?
— Удома донька мені диктує, а я пишу в зошит. Так і запам'ятовувала. Але, звичайно, були і свої мінуси. Якщо що не так або мінялося, то я тут же збивалася. Або, наприклад, коли на сцені треба було на щось видертися. Пам'ятаю, треба було застрибнути на бочку. Я ніколи не відмовлялася, не скаржилася, а на репетиціях по міліметру обчислювала, як мені правильно це зробити. Для мене подолання — сенс життя. І при всьому цьому я в 50 років грала те, що і в 25 років. Мій вигляд, мій голос дозволяли це. А зі здоров'ям усе як в артистів — чекаємо антракту і знову на сцену. Актрису з мене не виб'єш!
— У «Дворянському гнізді» Тургенєва є опис людини, яка повністю втратила зір: жалюгідний і безпорадний, боїться самотності і всім оточуючим тільки тягар. У вас же — цілковита протилежність!
— Так, я не бачу, зате мені ніщо не заважає думати правильно. При такому зорі в мене могла бути група інвалідності, але я її не оформляла. Це ж характер, як кажуть — «дерева вмирають стоячи». Є перешкода — я маю її подолати. При цьому тільки з 2015 року ситуація погіршилася, а до цього я все-таки справлялася. Зараз єдина допомога, яка мені потрібна — купити продукти, а далі я сама повністю себе обслуговую. Чим більше мені допомагають, тим я слабша.
— Усі справжні люди — одинаки, або хоча б розуміють, що це так. Що для Вас самотність?
— Я себе почуваю повністю самостійною. Так, можу на щось наштовхнутися часом, але цим мене не вженеш у відчай. Воно мені не природне. Коли сумно, я вмикаю другий концерт Рахманінова.
Музика — це головне в моєму житті. Ромен Роллан сказав, що завдяки музиці ми стали краще розуміти Бога. Музика — це те, чим можна жити, це щось сродні повітрю.
Уже коли з'явилися аудіокниги, донька закачала мені понад 100 творів класики, я їх усі прослухала. Якщо особливо щось сподобалося, я переслуховую. Мені дуже цікава психологія, людські вчинки. Мені все цікаво. Так, прикро, але я пам'ятаю той вид з вікна, який у мене був, і часто його подумки відтворюю.
Я ніколи ні в кого не просила допомоги. Якщо люди не бачать, що мені потрібна допомога, можливо, — ця допомога мені і не потрібна… Справжній друг завжди сам знає, коли і чим допомогти. Це така моя життєва позиція.
— Ви згодні з фразою однієї відомої скрипальки про те, що якщо свою справу робити правильно, то на цьому ми ростемо, а якщо неправильно — то ростуть наші фінанси?
— Я ніколи не прагнула великих грошей. Пенсію заробила колосальною працею: 25 років у консерваторії, 25 років в академічній капелі «Думка», 32 роки по монастирях. Ще 4 роки викладала в школі ім. М. Лисенка, два роки в педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Усього 58 років трудового стажу. Я з величезною відповідальністю і повагою ставлюся до того, що роблю. І роблю це не заради грошей.
— Чи можна порахувати, скількох людей ви вивчили в монастирях?
— Це неможливо, я не рахувала і не бачу в цьому сенсу. Для мене це — послух Богові, а не заробіток, не світська робота.
— Що найцінніше, чого Ви досягли в житті?
— На початку 90-тих років ми з моїм учнем протоієреєм Дмитрієм Болгарським уперше записали на аудіо Всенічне бдіння, Літургію і акафіст Божій Матері чернечого лаврського хору. Там плоди моєї праці. Я схиляюся перед лаврським співом! За гармонічними канонами, які існують, воно не збігається, але цей спів — унікальний! Там не було професійних співаків, тільки ченці і послушники. Він був створений у їхньому почутті молитви. Слава Богу, ми це записали! Це був подарунок від Бога для мене. Брати участь у такому проєкті — найбільша честь. Саме в цьому записі — суть моєї вокальної школи.
Перший запис — всенічне бдіння — це повністю голоси семінаристів. Хлопці спеціально не поїхали додому на канікули, а залишилися. Прийшли рано вранці, я їх розспівала. Був Петрів піст, вони були голодні, худі… За всіма правилами звук мав це видавати. Але як вони звучали! У них чується Дух! Це були перші семінаристи, що вступили після довгої 70-річної перерви. Особливий час, особливі люди… Другий і третій запис — літургія і акафіст — це вже ченці співають.
Я, по можливості, ходжу на Всенічне бдіння, коли Різдво, Пасха. Людей тисячі, а мені здається, що я найщасливіша. Стою і слухаю голоси — при всій моїй емоційності не можу навіть передати словами той стан, у якому перебуваю.
Ще для мене цінно те, що незважаючи на вік, мої здібності ще комусь потрібні. Мені приносить величезне задоволення згадувати, скільки голосів я відкрила, скільком людям допомогла зазвучати. Семеро моїх випускників — лауреати міжнародних конкурсів вокалістів, шість заслужених артистів України і один — народний артист.
А ще мої улюблені: донька, внучка і правнуки… Заради цього варто жити.
Щодня я вчуся, щодня мене хтось учить. Я намагаюся жити за заповіддю: «Возлюби ближнього, як самого себе». Стараюся ніколи не лаяти, а давати інформацію, причому інформацію максимально позитивну.
— Залежно від того, як людина прожила життя буває старість потворна і буває старість прекрасна. От у вас безумовно прекрасна старість. Чого тут приховувати. Багато хто з ченців приходить до вас по підтримку і пораду. У Мераба Мамардашвілі є фраза, що люди живі тією мірою, якою оживляють інших. Це про Вас. Дякую Вам
— Концепція співу, у моєму розумінні, — це згода душі й тіла. Душа — це інстанція Бога і йде до Бога. Вона завжди звучить і завжди хоче молитися. Своєю чергою тіло завжди менш налаштоване. Тому моє завдання — знайти згоду душі й тіла, щоб тіло озвучувало думку душі.
Слово дає вібрацію тіла — так з'являється голос. Правильно взяте на дихальній опорі слово — і є озвучена думка. Потрібні лише слово і дихання — нічого більше! Особливо це помітно в монастирях, де рідко трапляються люди з музичною освітою. Моє завдання — щоб на уроках людина зрозуміла, відчула, що голос — це вісь, яка звучить у центрі її тіла. Перше, чого я вимагаю від учнів, — це вміння стояти. Людина має стояти гармонійно, як Боже творіння, а не як немічна людина. Для співу це дуже важливо. Тому що, звертаючись з молитвою до Бога, треба бути в доброму, правильному фізичному стані.
— В емоційному стані, ви маєте на увазі?
— Ні. У церковному співі я категорично проти будь-яких емоцій. Спів має бути гранично строгим. Строгість передбачає чіткість, а чіткість своєю чергою — чутність. Межа між театром і церковним співом дуже хитка. На мій погляд, у церкві співати треба строго і молитовно — коли я чую всі слова, то молюся разом зі співаком. А коли співає професійний артист, то він входить в образ і намагається виразити щось емоційне, чуттєве.
— Ви стояли біля витоків чернечого співу, який треба було відроджувати після 70-річного радянського гоніння…
— У мене відчуття, що в Києві я одна з перших, хто взявся за це. Ніколи не забуду, як уперше прийшла в семінарію на урок. Заходжу в клас, а там сидить чоловік сто! У мене навіть в очах темніло від такої кількості охочих співати. Але це були щасливі роки. Двічі на тиждень я приходила о 12 годині, а йшла о 21. Але для мене голос — це священно.
— А ви самі співаєте в церкві?
— Ні, я просто молюся. Я до церкви ходжу молитися, а не співати.
— А який у вас голос?
— Лірико-драматичне сопрано. У театрі я доспівала до «пенсії», і навіть більше. У 1986 році я часто була в Чорнобилі і через півроку в мене різко погіршилося здоров'я. Мені зробили операцію на дихальному горлі. Це була найстрашніша операція, я три місяці взагалі не розмовляла. Після цього мене запросили до консерваторії.
— У чому різниця між чернечими голосами і голосами професійних співаків?
— Радше не різниця, а труднощі, але переборні. У монастирях набагато складніше займатися, тому що ти працюєш з тим, що є. Може там і слух не дуже, і голосу малувато, а починаємо займатися — дивлюся, у людини вже і слух з'являється, і голос прокидається.
— Напевно, у монастирях вам цікавіше, адже ви стаєте причетні до появи нового голосу?
— Це правда. Часом я навіть більше рада, ніж вони. У світі багато що відбувається через подолання. Іноді навіть і сама не знаю, куди його далі тягнути, що робити? Хтось дзеркала ставить, щоб дивитися, як рот виглядає. Але «некрасивий рот» під час співу — це насправді результат того, що людина не володіє належною мірою диханням і словом. Ідеться лише про неправильне дихання — от і все.
Спів — це ж не формули, не правила зі схемами. Ми всі унікальні, і для мене кожен учень — єдиний і неповторний. Складність полягає в тому, що я миттєво маю зрозуміти, що не так і чому він не звучить. Усе дуже індивідуально. Але головне, щоб у людини було бажання співати. Якщо людина сильно хоче, то навіть не маючи слуху, може навчитися співати. Треба знайти згоду, баланс між тілом і голосом, і тоді «запрацюють» вуха. Крім того, спів треба постійно тренувати. Як піаніст постійно тренує руки, так і співак — тренує тіло, голос. Важлива буквена точність: приголосна буква має йти спільно з голосною — це і є вокальна дикція. Будь-які заняття тренують м'язову пам'ять. Якщо людина зранку робить зарядку, у неї весь день буде м'язовий тонус. Так і у вокалі — позаймалися, і в нас на тиждень — м'язовий тонус.
Заняття мають проходити один раз на тиждень — це консерваторське правило. Тому що людей, які постійно зайняті в хорі, їх не можна перенапружувати. Нескінченний спів дуже шкідливий. Стираються голоси. Спочатку це «міцний спів», потім кричущий спів, а потім зв'язки не витримують. Опір є навіть у металу, що вже про голос говорити! Тому я дуже дбайливо ставлюся до голосів. Наприклад, єпископ Антоній, архімандрит Марк і протоієрей Павло, коли до мене прийшли, їхній вокал був у катастрофічному стані. Їхні голоси були зірвані, медики розводили руками і казали, що це непоправно. Але Бог усе влаштував. На наших заняттях поступово все відновилося. З Божою допомогою. Але краще до такого не доводити.
— Ви якось казали, що з чернецтвом легше працювати, ніж з професійними співаками. Чому так?
— У професіоналів багато честолюбства. Мені часто доводиться боротися з їхніми амбіціями, і тут треба бути дуже жорсткою. Перші роки доводиться просто переробляти людину, її мислення, тому що навіть якщо і вступив до консерваторії, то це все одно навчання, а отже — ти ще не зовсім дозрілий співак.
Ченці ж відчувають усе швидше. У них інше сприйняття взагалі будь-якого послуху. Ми Бога коли згадуємо? Коли важко і коли є час. А ченці з Богом лягають і встають. Ченцям досить сказати: «Якщо ви не розумієте, що Бог і Богородиця — усюди, якщо ви втрачаєте головну адресацію свого співу, то всі ваші зусилля марні. Не треба співати так, щоб Богородиця стояла і плакала біля вас».
На мій погляд, у монастирях не мають співати мирські люди. Це несумісно. Дух не той. Мирська людина заклопотана тим, що далі, куди бігти, за що заплатити, а в монастирі в ченців дух спокійний — ніхто нікуди не поспішає.
— Зламати себе і повністю довіритися вчителеві зовсім не просто. Не кожен витримує вимог своїх наставників. У вас же навпаки учнів не те, що багато, а просто величезна кількість. У чому секрет вашого підходу до учнів?
— У мене така формула: очі — це дзеркало душі, а голос — її звук. Тому я до кожного голосу ставлюся з великою повагою і величезною відповідальністю. Коли учень починає краще співати, починає звучати, я відчуваю величезну радість, ви навіть не уявляєте яку! За те, що я стала викладати вокал чернецтву, я досі вдячна батюшці Петру Влодеку. Це він умовив мене викладати в духовній семінарії. Уявляєте, яка кількість голосів пройшла через мої руки? Скільком людям вдалося допомогти!
— Любов Петрівно, яким ви згадуєте своє дитинство?
— Сім'я військового, якого з двома дітьми послали на Далекий Схід. Тато служив разом з Жуковим. І ось там, на березі Амуру, несподівано я народилася. Жили ми в невеликому містечку, там дивізія стояла під Благовєщенськом. Там не було ні театрів, ні кіно. Але артистична енергія в мені була присутня, скільки я себе пам'ятаю. «Хто вірші читати хоче?» — «Я!» — «Хто пісню співати буде?» — «Я!» — «Танцювати?» — «Я!». Тому слово «артистка» я почула вперше в садочку.
Коли тата перевели під Станіслав (зараз — Івано-Франківськ), у Богородчани, я там пішла до школи. Час був дуже важкий, було протиборство радянської влади з ОУН та іншими націоналістичними підрозділами. Ходити вечорами було небезпечно. Тато примудрився мене віддати в клуб дитячої творчості, адже вже тоді просто не могла жити без співу. Досі пам'ятаю прізвище свого акомпаніатора-скрипаля — Яворський.
Ми були приїжджі, і мене навіть на ім'я ніхто не називав, просто казали «совітка» — «радянська» значить. Але я відгукувалася. Мені взагалі було байдуже, як мене звуть, аби з дітьми. Я була заводієм, постійно тягала всіх то в якісь підземелля, то на кладовище, то ще кудись.
Пам'ятаю, спровокувала дітей утекти з уроків у гори. Там уперше я і побачила справжніх воїнів ОУН-УПА. Вийшов дядько такий строгий і одразу до мене: «Це ще хто така?». А я, справді, відрізнялася від інших дітей одягом, зовнішністю. Наприклад, усі однолітки Франківська в постолах ходили (просте гуцульське взуття зі шкіри), а на мені чобітки. Мене врятували діти, сказавши: «То це донька комбайнера, який щойно приїхав». Якби дізналися, що я дочка політпрацівника, то повісили б без запитань. А так нас повели в схрон, нагодували і додому відправили, узявши слово, щоб ми нікому не казали, де були.
Тоді протиборство було страшне. Мою вчительку, за те, що вона нас змушувала в піонери вступити, живцем спалили, а на грудях вирізали зірку. Це було перше моє життєве потрясіння. Я досі не можу зрозуміти, хто мав право просто спалити людину у вогні. Ховали вже її останки. Це був жах. Я тоді була в молодших класах, дитина зовсім, але вже розуміла, що в цьому житті щось не так.
У третьому класі мене, як представницю Західної України, посилають на конкурс до Києва. Там був такий великий з'їзд піонерів. Я сиділа на колінах у Сидора Ковпака, генерала, двічі Героя Радянського Союзу, вперше побачила Київ, побула в зоопарку.
— У сім'ї військового, за ідеєю, має бути послух і дисципліна. Але схоже, у вас не дуже складалося з цим?
— Я ніколи не слухалася. Батьки жили душа в душу, ніколи не сварилися, але просто не знали, що зі мною робити. Хоча ніколи не лаяли. Брат і сестра — спокійні діти були, а я — ні. Наприклад, я ніколи не гралася з ляльками. Були мені цікаві дрібні деталі від танка, всілякі підшипники і таке інше — тато ж у танковій дивізії служив.
До слова, батько покарав мене тільки раз солдатським ременем і то «за діло». Був у нас у класі Ваня такий, він без батька ріс. Постійно мене за коси смикав. Я не витримала і якось йому сказала: «У тебе тата немає, а в мене є! Він прийде і тебе поб'є за те, що ти мене кривдиш!» Я прийшла додому і кажу батькові: «Піди, побий Ваню, у нього батька немає, за те, що він мене за коси смикає». Тато взяв ремінь і всипав мені зі словами: «Б'ють — давай здачі, а скаржитися не смій!» Це були доленосні слова. Після татового «благословення» я стала битися краще за хлопців. У мене свій прийом був: спочатку пальцями б'ю в сонячне сплетіння, а поки хлопчик повітря ковтає, я йому — по щелепі. От такі «навчання» у мене були на Західній Україні.
Але в п'ятому класі я стала часто хворіти, постійні ангіни і бронхіти. Лікарі сказали, що, вочевидь, мені не підходить клімат. Тоді наша сім'я переїхала до Марганця і там я пішла в 6 клас. Тут замість літніх канікул дітей відправляли працювати на колгоспне господарство. Ми прибирали пшеницю. Я добре вміла плести снопи. Потім відвозила їх на бричці з двома волами. Тоді мій голос дуже знадобився. Уявляєте, мені доводилося співати, щоб воли йшли! Щойно я замовкала — вони зупинялися. Але я ж не можу цілу годину голосно співати… Тато радів, коли після так проведених двох місяців я привозила мішок пшениці.
Там, у Марганці Дніпропетровської області, був прекрасний Палац шахтарів, де я продовжила займатися співом. Це було єдиним, що в мене добре виходило. У нас хор був 100 осіб, і я — солістка. У 10 класі, перед Всесвітнім фестивалем у Москві (1957 рік), я як солістка від Дніпропетровської області, поїхала на виступ до Києва. Пливли на пароплаві, через Канів, відвідали могилу Шевченка. У Києві була широка програма. Ми співали на радіо, потім виступали на новому стадіоні, він тоді носив ім'я Хрущова (нинішній Олімпійський).
— Це тоді, у 1957 році, ви вперше відвідали Лавру?
— Так, і то завдяки родичам з Марганця по маминій лінії. Вони попросили мене в Києві зайти до Лаври, свічки купити. Колись вони самі пішки до Лаври ходили, але з віком уже не могли… Наш корабель стояв у порту на Поштовій. І я сама пішла, не побоялася. Тоді навіть і не знала, що таке монастир. Водив нас по печерах якийсь чернець. Я запам'ятала тільки якихось 12 братів у печерках (12 зодчих) і все. Коли в мене раптом свічка згасла, я від страху мало не померла. Потім свічки купила — і все.
— Коли Ви зрозуміли, що спів — ваше покликання?
— Після школи сказала татові, що хочу співати. Тим більше, що після цього Всесвітнього фестивалю мені дали диплом, за яким я могла без іспитів вступити до консерваторії. Я хотіла до Києва, але тато чесно зізнався, що немає грошей. Порадив вступити до Дніпропетровського музучилища, мовляв, яка різниця? А мені і справді було байдуже.
Коли склала іспити, з'ясувалося, що можна було взагалі нічого не складати — учасники Міжнародного фестивалю 1957 року мали право вступити без іспитів.
Після закінчення музучилища мені запропонували залишитися тут викладачем. Я тоді жахнулася: «Викладати? Жах який!» Хотілося вступити до Київської консерваторії, але Харківська була ближче. Туди я і поїхала, і вступила одразу на два факультети — диригентський і вокальний.
Важко було тягнути два факультети одразу. До того ж доводилося працювати на трьох роботах — благо, усі були пов'язані з вокалом. Бог мене вів, я весь час десь виступала, записувалася. Запис, де я солювала, навіть звучав на виставці в Монреалі (Канада) у павільйоні України.
— А я знаю, що вас чули навіть у космосі, як так вийшло?
— На другому курсі мій друг, однокурсник і прекрасний композитор Борис Михайловський склав пісню «Ромашки», яку присвятив нашій першій у світі жінці-космонавтці Терешковій. Ми записали цю пісню і її транслювали по всій країні в кіножурналі «Молодь України». І так вийшло, що Валентина Терешкова саме цю пісню взяла з собою в космічний політ. Запис, до речі, досі зберігся і доступний в інтернеті. А в консерваторію Харкова від Терешкової прийшла телеграма: «Передайте Любочці, що я її слухаю».
— Розкажіть про ваших учителів: хто і як вплинув на ваше становлення як викладача?
— Я вважаю, найголовніше в житті творчої особистості — зустріти гідного педагога. Мені в цьому питанні дуже пощастило. У Дніпропетровському училищі в мене викладала Ольга Дмитрівна Тарловська — учениця італійської вокальної школи. Це школа «на віки», така спокійна, красива і благородна. Ольга Дмитрівна була наймудрішою людиною, таким тонким, чуйним і уважним педагогом. Ми були її останнім випуском, оскільки вона вже була в похилому віці.
У Харкові мені теж пощастило. Наша Ольга Василівна Обухова була викладачем, концертмейстером і деканом факультету. Загалом, нас багато що пов'язувало. У консерваторії вона в мене була вчителем, а в самодіяльності і на підробітках — акомпаніатором. Ольга Василівна була людиною найвищої культури. Пам'ятаю, ми виконували Рахманінова. У нього до 100 найпрекрасніших романсів, але найулюбленіший — «Ночь печальна». Це той рідкісний випадок, коли поетична філософія збіглася з музичною… І ось, іде репетиція, я співаю і раптом Ольга Василівна мене запитує: «А ти знаєш, чиї це вірші?» Я чесно сказала, що ні. Подивилася в ноти, читаю: «І. Бунін». Вона мені відповідає: «Отже так, підеш у бібліотеку, візьмеш п'ятий том Буніна і почитаєш. Без цього на урок не приходь». От так нас учили… Вона вчила мене завжди бути відповідальною. Якщо за щось береться, так підійти до цього з усією відповідальністю. Якщо вчиш, то вчи. Коли я була вже в Києві, вона приїжджала до мене. Її давно вже немає, але я досі щовечора за неї молюся.
— А віруючою Ви коли стали?
— Мені у 70-х раптово прийшла думка хреститися. Умовила доньку і ми похрестилися у Хрестовоздвиженському храмі на Подолі. Однак ходити до храму не стала, небезпечно було. Але на свій день народження завжди заходила до Володимирського собору. Молитися не вміла, так, що можу — скажу, просто просила своїми словами Богородицю. І завжди, як іду до храму, хтось за мною стежить з театру.
Потім, якось, прийшла до мене хормейстер Людмила Павлівна Дуніна, випускниця Одеської консерваторії, і каже: «Тут семінарія відкривається, може ви б погодилися там викладати. Буде цікаво, приходьте! У нас ректор з'явився — отець Петро Влодек, він вас запрошує.
Я прийшла до нього вся така нафарбована, серйозна. Він відрекомендувався: «Отець Петро». «А по батькові?» — запитую. «Просто отець Петро». — «Ні, так не піде», — кажу. «Батько в мене один, не треба мені тут. У всіх є по батькові!».
Словом, намагалася його ще й учити. Але він був зі мною ввічливий і терплячий. Я розповіла, що хоч і хрещена, але до церкви рідко ходила, і молитов до пуття не знала. Стала відмовлятися, мовляв зір уже не той, щоб читати молитви, а ганьбитися перед дітьми не хочеться. Якийсь час він мене умовляв: «Ви навчите дітей співати, а вони вас — молитися».
Тривала ця бесіда близько години. І я погодилася спробувати.
Приходжу, а клас повний дітей, чоловік сто! «Що, усі співати хочете?» — жахнулася я. «Так, звичайно!» — відповіли семінаристи.
Ті перші два курси найкращими були. Це покоління вже не боялося КДБ, тортур і катівень. У семінарії була строгість і порядок, усім пошили красиві костюмчики. Дух був тоді особливий…
— А як вашими учнями стали ченці?
— Дізналися, що в семінарії є викладач вокалу, і стали приходити потихеньку. Прийдуть, запишуть себе на дошці, і сідають мене чекати. Я приходжу — уся дошка в прізвищах та іменах. Я по дев'ять годин на день займалася, уявляєте? Стільки всього доброго було! Так вони мені всі подобалися!
І в кожного треба було розпізнати голос. Це дуже відповідально. А то приходять і доводять: «Це тенор», а я послухаю і відповідаю: «Він такий тенор, як я — балерина». Я точно знаю, якщо людина співає не своїм голосом, то її неодмінно відвідають болячки.
Пам'ятаю, один учень мені скаржився: «Не хочу бути басом, хочу бути тенором!» «Не питання, — відповідаю, — будеш найгидкішим тенором в Україні». — «Ні, не хочу бути гидким тенором!» — «Тоді будеш найкращим басом!» — «Хочу!». Усі сміхом заливаються…
У мене займалося по 250 осіб на тиждень. А по неділях і суботах я їздила по монастирях: Єлецький, Голосіїво, Церковщина, Китаїво, Флорівський, Покровський, Білоцерківський, Данівський, Красногірський. І ще до мене приїжджали на навчання черниці з Орла, по місяцю тут гостювали і займалися. Це тих, кого наставляв отець Ілій (Ноздрін). Найщасливіший час…
— Як же вас знайшли черниці з Орла?
— Одна з насельниць Покровського монастиря була звідти. Розповіла про мене на батьківщині, ті і знайшли мене: «А ви не могли б допомогти?» Я завжди допомагала тим, хто звертався по допомогу, і не відмовляла нікому. Але, у той момент у мене починалися держіспити, і я попросила: «Не приїжджайте цього місяця, у мене 20 днів поспіль вступні іспити». І що ви думаєте? Вони все одно приїхали. Я за голову схопилася — що ж робити? Наступного дня з'ясувалося, що голова комісії захворів і іспити переносяться на два тижні. Дзвоню черницям з Орла і кажу: «Вам пощастило, іспити перенесли». А ті відповідають з усмішкою: «Це отець Ілій помолився і благословив. Ми йому передавали, що у вас іспити, а він усе одно сказав, що нам треба їхати». Це було чудо Господнє для мене. Тепер, через стільки років життя з Богом я настільки в це все вірю, що слів немає. Немає слів висловити цю глибину!
— Любов Петрівно, я знаю, що в 27 років на обстеженні в лікарні вам повідомили, що на сцені вам залишилося не більше року. Але зі сцени ви пішли у 1994-му… Якими були ці роки?
— Дистрофію сітківки і повне випадіння центрального зору мені діагностували в 27 років. Багато хто захоплювався моїми очима: дивовижне поєднання — сильний голос і красиві широко відкриті очі. І при цьому мало хто знав, що я нічого перед собою не бачила, оскільки на той момент залишалося тільки десять відсотків бокового зору. Кожні півроку я їздила до Москви, там підтримували мої сім сотих і вісім сотих зору. А коли мені поставили у 2015 році американські лінзи — то вони погіршили мені і боковий зір. Ну, і так протрималася. Тому я не журюся, просто знаю, що це могло статися набагато раніше. І головне, коли мене запросили до консерваторії, уявляєте яке нахабство це було: нот не бачу, а пішла викладати і викладала.
— І як же це відбувалося?
— Я займалася постановкою голосу і трактуванням будь-якого твору. 9 опер я напам'ять знаю. Концертмейстер акомпанує, а я кажу: «Цю фразу так, а цю — так». Поки вони от це виконують, я і запам'ятала все.
— А фортепіано?
— Я не піаністка, але в консерваторії, до речі, дуже добре грала на фортепіано. При тому, що я ноти дізналася тільки в училищі в 17 років. Мені дуже подобався цей інструмент, я грала дуже складні твори — поки зір був… А коли не могла вже нічого прочитати, почалася далекозорість, і я ще якось існувала.
Потім брала все характером. Благо, у мене була прекрасна школа. Я не сподівалася на диригента, який змахне, а мала чітко розуміти, коли вступати. Ніяких підказок. Я не здаюся до останнього. Просто знаю: раз Господь допомагає, значить будь гідна цього.
— А як партії вчили?
— Удома донька мені диктує, а я пишу в зошит. Так і запам'ятовувала. Але, звичайно, були і свої мінуси. Якщо що не так або мінялося, то я тут же збивалася. Або, наприклад, коли на сцені треба було на щось видертися. Пам'ятаю, треба було застрибнути на бочку. Я ніколи не відмовлялася, не скаржилася, а на репетиціях по міліметру обчислювала, як мені правильно це зробити. Для мене подолання — сенс життя. І при всьому цьому я в 50 років грала те, що і в 25 років. Мій вигляд, мій голос дозволяли це. А зі здоров'ям усе як в артистів — чекаємо антракту і знову на сцену. Актрису з мене не виб'єш!
— У «Дворянському гнізді» Тургенєва є опис людини, яка повністю втратила зір: жалюгідний і безпорадний, боїться самотності і всім оточуючим тільки тягар. У вас же — цілковита протилежність!
— Так, я не бачу, зате мені ніщо не заважає думати правильно. При такому зорі в мене могла бути група інвалідності, але я її не оформляла. Це ж характер, як кажуть — «дерева вмирають стоячи». Є перешкода — я маю її подолати. При цьому тільки з 2015 року ситуація погіршилася, а до цього я все-таки справлялася. Зараз єдина допомога, яка мені потрібна — купити продукти, а далі я сама повністю себе обслуговую. Чим більше мені допомагають, тим я слабша.
— Усі справжні люди — одинаки, або хоча б розуміють, що це так. Що для Вас самотність?
— Я себе почуваю повністю самостійною. Так, можу на щось наштовхнутися часом, але цим мене не вженеш у відчай. Воно мені не природне. Коли сумно, я вмикаю другий концерт Рахманінова.
Музика — це головне в моєму житті. Ромен Роллан сказав, що завдяки музиці ми стали краще розуміти Бога. Музика — це те, чим можна жити, це щось сродні повітрю.
Уже коли з'явилися аудіокниги, донька закачала мені понад 100 творів класики, я їх усі прослухала. Якщо особливо щось сподобалося, я переслуховую. Мені дуже цікава психологія, людські вчинки. Мені все цікаво. Так, прикро, але я пам'ятаю той вид з вікна, який у мене був, і часто його подумки відтворюю.
Я ніколи ні в кого не просила допомоги. Якщо люди не бачать, що мені потрібна допомога, можливо, — ця допомога мені і не потрібна… Справжній друг завжди сам знає, коли і чим допомогти. Це така моя життєва позиція.
— Ви згодні з фразою однієї відомої скрипальки про те, що якщо свою справу робити правильно, то на цьому ми ростемо, а якщо неправильно — то ростуть наші фінанси?
— Я ніколи не прагнула великих грошей. Пенсію заробила колосальною працею: 25 років у консерваторії, 25 років в академічній капелі «Думка», 32 роки по монастирях. Ще 4 роки викладала в школі ім. М. Лисенка, два роки в педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Усього 58 років трудового стажу. Я з величезною відповідальністю і повагою ставлюся до того, що роблю. І роблю це не заради грошей.
— Чи можна порахувати, скількох людей ви вивчили в монастирях?
— Це неможливо, я не рахувала і не бачу в цьому сенсу. Для мене це — послух Богові, а не заробіток, не світська робота.
— Що найцінніше, чого Ви досягли в житті?
— На початку 90-тих років ми з моїм учнем протоієреєм Дмитрієм Болгарським уперше записали на аудіо Всенічне бдіння, Літургію і акафіст Божій Матері чернечого лаврського хору. Там плоди моєї праці. Я схиляюся перед лаврським співом! За гармонічними канонами, які існують, воно не збігається, але цей спів — унікальний! Там не було професійних співаків, тільки ченці і послушники. Він був створений у їхньому почутті молитви. Слава Богу, ми це записали! Це був подарунок від Бога для мене. Брати участь у такому проєкті — найбільша честь. Саме в цьому записі — суть моєї вокальної школи.
Перший запис — всенічне бдіння — це повністю голоси семінаристів. Хлопці спеціально не поїхали додому на канікули, а залишилися. Прийшли рано вранці, я їх розспівала. Був Петрів піст, вони були голодні, худі… За всіма правилами звук мав це видавати. Але як вони звучали! У них чується Дух! Це були перші семінаристи, що вступили після довгої 70-річної перерви. Особливий час, особливі люди… Другий і третій запис — літургія і акафіст — це вже ченці співають.
Я, по можливості, ходжу на Всенічне бдіння, коли Різдво, Пасха. Людей тисячі, а мені здається, що я найщасливіша. Стою і слухаю голоси — при всій моїй емоційності не можу навіть передати словами той стан, у якому перебуваю.
Ще для мене цінно те, що незважаючи на вік, мої здібності ще комусь потрібні. Мені приносить величезне задоволення згадувати, скільки голосів я відкрила, скільком людям допомогла зазвучати. Семеро моїх випускників — лауреати міжнародних конкурсів вокалістів, шість заслужених артистів України і один — народний артист.
А ще мої улюблені: донька, внучка і правнуки… Заради цього варто жити.
Щодня я вчуся, щодня мене хтось учить. Я намагаюся жити за заповіддю: «Возлюби ближнього, як самого себе». Стараюся ніколи не лаяти, а давати інформацію, причому інформацію максимально позитивну.
— Залежно від того, як людина прожила життя буває старість потворна і буває старість прекрасна. От у вас безумовно прекрасна старість. Чого тут приховувати. Багато хто з ченців приходить до вас по підтримку і пораду. У Мераба Мамардашвілі є фраза, що люди живі тією мірою, якою оживляють інших. Це про Вас. Дякую Вам
Підготував ієродиякон Христофор
Фотогалерея
