— Владико, зазвичай у дні народження, особливо якщо це ще й ювілей, люди підбивають якісь підсумки. З якими думками Ви зустрічаєте цей день?
— Які підсумки можу підбити про самого себе? Знаю, що був грішник, є грішник і єдине, на що сподіваюся, — що не буду грішником до кінця. Дякую Богові й батькам, при любові яких і з милості Божої народився я.
Сама по собі людина не може прийти в цей світ, якщо на те не буде волі Божої. Бог може привести людину в цей світ без згоди самої людини, зі Своєї любові, але не втручається в життя людини без згоди людини. Тому що це буде порушення свободи її волі.
Тому підсумки мої може підбити сама браття, люди, які приходять і бачать. А я тільки можу сказати: ”Горе мені, грішному, горе!”
— Що б владика Павло сказав юнакові Петрові Лебедю з Борбина, який ще жив при мамі з татом і не уявляв, яка відповідальність на нього чекає в дорослому житті?
— Я б сказав: ”Петре, живи благочестиво і більше люби Бога”. У моєму житті було багато чого. І не було священника, який би з дитинства скеровував мене. Так, зранку я поспішав на службу, але ввечері був у клубі на танцях. Я не брав від життя все, що хотілося б, та й не потрібно це, але бажав бути прикладом у доброму розумінні цього слова. Якось щось виходило. Тому тому юнакові я б сказав: ”Полюби ще більше Бога і послужи людині!”
— Що б владика Павло сказав собі, але вже семінаристові Петрові Лебедю?
— Більше вчися. Більше вникай в учення. Тільки не своїм розумом намагайся проникнути, а проси в Бога дати тобі дари Святого Духа. Я намагався почерпнути все, що можна, трудився. Уже тоді мені вдалося прочитати більшу частину Житій Святих (12-томник). Любив і досі люблю читати й перечитувати творіння Іоанна Златоуста.
Що б я сказав ще?
Учись і поспішай до храму. Відкривай храм і зачиняй храм своєю присутністю. Не поспішай дивитися на лукавий світ, тому що він лежить у злі, а більше тримайся за ризу Господню.
Живи з Богом і живи Богом.
— Що б владика Павло сказав архімандритові Павлу, який 1994 року був призначений намісником і приїхав відновлювати Києво-Печерську лавру?
— Стяжай смирення, лагідність. Навчися терпіння, чого в мене не було, і до сьогоднішнього дня немає. Не можу сказати, що я поєднав у собі і можу дотягтися до своїх духовних покровителів — апостола Петра й апостола Павла. Це недосяжно — і мудрість апостола Павла, і ревність апостола Петра! Хоча ревності Петра в мені завжди було багато. Якщо я бачу мету, то я не бачу перешкод. Я до сьогоднішнього дня не можу сказати, що таке випробування в житті людини. Почасти ми самі їх створюємо.
Я дуже добре пам'ятаю липень 1985 року, коли ми сиділи з отцем Михаїлом під трьома каштанами на території Верхньої Лаври і я йому говорив: ”От би дожити до того часу, коли будуватиметься Успенський собор, коли загориться тут лампада чернецтва. Тому намісникові, хто б відродив це, я поцілував би не тільки руку, але й клав би безліч земних поклонів”.
Рівно через 9 років Господь не те, що дав мені можливість, дав мені милість — і я став тим намісником, на плечі якого лягло будівництво Успенського собору, приведення території Лаври до належного їй вигляду. Сюди приходять люди, які черпають тут і духовність, і бачать славу Божу, і дивляться на подвиги святих людей, які живуть і які жили.
Тому архімандритові Павлу, який приїхав до лаври 1994 року, я б сказав: ”Тобі просто несказанно в житті пощастило, Павле! Ти маєш можливість насолодитися Божественною любов'ю і тією радістю, яку дав тобі Господь”.
— Владико, розкажіть про своє навчання у Троїце-Сергієвій лаврі?
— Я приїхав до Троїце-Сергієвої лаври 21 липня 1984 року, після армії.
Повернувся я з армії 1983 року і перший рік після повернення ”ставав на ноги”, готувався до вступу, збирав гроші на дорогу.
Побоювався їхати до Москви, умовив отця Феодора (нині покійного, Царство йому Небесне) поїхати зі мною відвезти документи, і хоча він не дуже хотів, але погодився. Тоді було дуже складно. Віруючі змушені були ховатися й переховуватися, часом навіть на деревах (!), щоб уникнути погоні. Після мого вступу три тижні в нашому домі проводилися обшуки.
Краса Троїце-Сергієвої лаври одразу підкорила мою душу. Я полюбив її всім серцем. І перше, що мене вразило, — перше богослужіння. Якраз було свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Я не розумів, де я — на землі чи на небі?
— Складно було вступити?
— Звичайно. Тоді, 1984 року, вступало 800 осіб (а взяли врешті тільки 100). Я, звичайно, сподівався, але дуже сумнівався, що вступлю. Твір я написав на 5. На прослуховуванні мій голос від хвилювання сильно тремтів. Тоді, пам'ятаю, Марк Харитонович (він сам з України) попросив: “Петре, а ви можете заспівати щось простіше, “Цвіте терен”, наприклад?”. Я заспівав. Той каже: “Добре, голос є, а Аллеманова залиште для співаків із широкими грудьми”.
Мене вразило інше. Коли вступали, усі навколо були такі благочестиві. А коли зачитували списки, можна було почути і лайку, і лихослів'я, і що гірше. Хтось виходив і одразу починав курити сигарети.
Наш проректор, Михайло Степанович, постійно ставив нам одне й те саме, чи то запитання, чи то докір: “Чого ви сюди прийшли? З якою метою?” Мене це тоді дуже дратувало. Значно пізніше я запитав його, для чого це? На що Михайло Степанович відповів: “Петре, у церкві мають бути люди віруючі. А то ж зазвичай хто сюди приходить? Люди трьох категорій, на літеру “п”: “престолонаступність”, “попутного вітру” і “за покликанням”.
“Престолонаступність” — це люди, які вирішили служити Церкві, тому що предки були священниками, і вони пішли за традицією роду. “Попутного вітру” — ті, хто прийшли з різних причин, тільки не з любові до Бога. Хтось через мрію носити клобук, хтось заради влади чи грошей. І тільки “за покликанням” — ті, хто справді мають стати служителями церкви. Священник має служити Богові й людям. Тому люди перших двох категорій від мого запитання почуватимуться незатишно, зайвий раз подумають, і, може, передумають, а третя категорія — залишиться».
Згодом я зрозумів мудрість його слів. Багато хто кидав навчання, ще не почавши подвигу служіння. Хтось думав, що надіне клобук, будуть руку цілувати — і так легко й красиво. Але ні. Якщо тобі випав жереб віддати своє життя за Бога, за ближніх, ти маєш його віддати. Твоє лише завдання — просити в Бога допомоги, щоб Він укріпив тебе і твою віру на цьому шляху. Немає більшого подвигу, ніж віддати своє життя за ближніх.
Загалом, це були прекрасні роки семінарії. У мене середня спеціальна освіта була — кухарська справа, тому я щодня з'являвся на кухні. А ще я трудився в отця Кроніда на просфорні. Готував служебні просфорки, артоси. Стояв на розкачуванні тіста на всіх просфорах. У нас було на випіканні до 30 тисяч просфор.
— Владико, розкажіть про отця Кирила (Павлова), яким був цей великий духівник трьох патріархів, солдат, що пройшов усю війну?
— Мене вразило його життя. Я ходив до нього на читання. Він сидів на табуреточці, я сидів ліворуч від нього, а праворуч від нього — величезний, на його зріст, мішок записок, які треба прочитати, у кутку — ще більший мішок записок уже прочитаних. Я навіть пропонував йому допомогти, але він відмовлявся, вважав, що має це робити сам, раз на те благословення є.
До нього приходило чоловік 20 на читання Євангелія, спочатку читав сам, потім давав мені читати “Добротолюбіє” і Старий Завіт. І наприкінці цього читання він давав кожному з нас по цукерці. Це були карамельки “Мишка косолапый” або хліба шматок зі шматочком осетрини. І це частування було для нас солодше меду, смачніше за все, що є на світі! Ми не були голодними, нас у семінарії дуже добре годували, але з рук батюшки будь-яка їжа була найкращою на землі.
Це був дивовижної лагідності чоловік. На свій день ангела він завжди ховався, зі скромності, щоб уникнути хвалебних слів на свою адресу. Був у нас схимонах Мойсей, який у миру був автором підручника з алгебри й геометрії, старенький уже, і бувало на літургії починав похропувати. Ми з друзями з нього посміювалися. Одним з моїх найближчих друзів був отець Афанасій. Він прийняв постриг у день, коли померла його мама, яку дуже любив. Але на її похорон він не поїхав, сказав, що вже Там з нею зустрінеться, а тут на землі поки що молитиметься. Так от, коли схимонах Мойсей починав посапувати, отець Афанасій його легенько пальцем під ребро торкнув, а отець Кирил за це насварив: “Отче Афанасію, не чіпай, він з ангелами розмовляє”. Стільки в цих простих словах любові до ближнього! Це я і намагаюся передати браттям.
Було безліч різних моментів. Пам'ятаю, батюшки наші, великі молитвеники — отець Кирил, отець Модест, Кронід, Афанасій, отець Лаврентій, отець Трифон — майже всі були з України. Сідали читати сатиричний журнал “Перець” або “Крокодил” і сміялися як діти!
Загалом, отець Кирил — людина святого життя був! У нас архієреїв багато, а старців рівня отця Кирила, отця Аврамія — немає. Пам'ятаю, я вже став архієреєм, приїхав до нього в Переделкіно. Заходжу, сіли, розмовляємо, а він на мене так уважно дивиться і каже: “Чи ти єпископ? Чи скоро будеш єпископом?” Я мовчу, тому що знаю: якщо відповім, що єпископ, він буде благословення брати. А хто я такий, щоб старець у мене благословення брав? Він удруге запитує: “Ти єпископ?” І тут вбігає ієромонах Філарет, зі словами: “Владико, благословіть!” Отець Кирил вигукує: “От пройдисвіт!” — і тут же падає мені в ноги: “Благослови!” Я намагався відмовитися, а він мені: “Ти маєш владу!”. Потім знімає ікону Трійці і благословляє мене, а після каже: “Ти більше так не роби”.
— З ким із семінарії досі підтримуєте стосунки?
— Я намагаюся з усіма, хто є в моїй пам'яті, підтримувати добрі стосунки. Досі спілкуюся з отцем Віталієм Косовським, з яким ми разом навчалися. Ще є отець Михаїл, який зараз служить у Дівєєві.
І отець Мелхиседек з Оптиної пустині, отець Іларіон — помічник благочинного Троїце-Сергієвої лаври.
З владик — владика Георгій Нижегородський, владика Феодосій Тамбовський, владика Ростислав Томський, владика Гедеон і владика Іаков, владика Кирил Покровський — з тих, з якими я навчався.
Усе це люди, з якими я справді досі зберігаю братні стосунки.
— Загалом, владико, вам легко дружити, підтримувати дружні стосунки?
— Якщо пропоную свою дружбу, а люди не відгукуються — не нав'язуюся. І треба враховувати, що я — досить прямолінійна людина, а це не всім подобається. Мені не важливі ранги, а важлива — комфортність у спілкуванні.
Я завжди згадую свого попередника по Лаврі — владику Єлевферія. Найрозумніша була людина. Він казав: “Коли будеш підніматися вгору, дивись, хто стоїть по боках. Тому що, коли будеш падати вниз, щоб знав — як і кому вклонитися”.
Це правда життя.
Коли людина злітає, то не пам'ятає — хто їй руку подав, яку копійку подав, допоміг словом, ділом, статтею чи сюжетом у ЗМІ. Навпаки, частіше людина починає гнобити тих, хто їй послужив, щоб стерти цю допомогу зі своєї пам'яті. Навряд чи вона буде каятися, адже тільки покаяння виправляє людину.
— Ваші улюблені викладачі в семінарії?
На жаль, їх уже немає в живих. Митрополит Астраханський Іона — дуже мене любив. Коли він востаннє гостював у мене в Лаврі, то ліг на ліжко і каже мені: “Владиченьку, якби я знав, що ти станеш намісником Києво-Печерської лаври, я б тобі навіть трійки не ставив, не те що двійки!” Я непогано вчився, але через те, що любив іншим підказувати, часто отримував від нього прочухана або погані оцінки.
Костромський владика Алексій (Фролов) викладав історію Руської Церкви. Завдяки йому я полюбив Житія святих. Він обов'язково за 20 хвилин до кінця другого уроку читав нам Житія святих.
Отець Іоанн Маслов, глинський старець, викладав нам літургіку. Це була не просто людина, а справжня духовна скринька, скарбниця духовної мудрості.
Георгій Тартишников, Марк Харитонович (викладав спів), отець Платон викладав нам моральне богослов'я. Професор Олексій Ілліч Осипов був дуже маленьким, тому, коли ми його злили, він казав, що нам усім треба голови відрізати, щоб були такі ж розумні як він.
У мене були дуже близькі стосунки з отцем Венедиктом. Він якось каже мені: “Я буду твоїм життям керувати, але сповідувати не буду ніколи, тому що я начальник, а ти підлеглий”.
Кожен викладач духовної семінарії був особливою, унікальною особистістю.
— Розкажіть про ваше рішення стати ченцем. Коли прийшла ця думка?
— Ченцем я хотів стати з дитинства, але були різні обставини. Коли я був маленьким, ми з бабусею моєю поїхали до Луцького кафедрального собору. Мені не більше 10 років. І тоді я вперше побачив там владику Даміана і сказав: “Бабусю, я не знаю, хто це, але я буду таким батюшкою, як він!” Після пожежі в семінарії, коли загинули мої друзі, я вже остаточно вирішив стати ченцем. Пам'ятаю, послав мамі телеграму такого змісту: “Мамо, у мене все добре”. Вона телевізор не дивилася і не знала, що сталося в семінарії, тому спочатку дивувалася — ну, добре, якщо добре, але навіщо телеграма? Я вислав ще одну телеграму: “У мене все добре”. Поки мамі не сказали про пожежу, вона була в подиві. А коли дізналася, то вони найближчим же потягом вирушили до мене.
Коли мама приїхала, то перше її запитання було: “А чому ти живий?” “Так сталося. Я вирішив піти в монастир”. Мама ні в яку. Отець Богдан, з яким ми дуже дружили, ще мене докоряв: “Ну що ти робиш з батьками? Навіщо тобі чернецтво?” Але я сказав, що вже все вирішив. Після цього я рукоположився целібатом. Отець Іона мене просив залишитися в академії помічником благочинного, але мені треба було повернутися додому — сім'ї (мама, молодші сестри) без мене було важко, їм треба було допомагати.
Щоправда, просився на Афон 1985 року. Тоді монастирів тут особливо не було. Але на Афон відправляли тільки вже ченців “зі стажем“ не менше 5 років. Тому мене відправили додому.
На Кирила і Мефодія 1987 року мене рукоположили в диякона, постало питання про священство. Владика Варлаам сказав, що бере мене священником. І я 7 січня 1988 року був направлений до Луцька, і там мене рукоположили в сан ієрея.
— Ви вже трохи сказали раніше, але можна тепер докладніше про реакцію батьків?
— Перед постригом я приїхав додому. Як зараз пам'ятаю, тато був у сараї, викидав гній, тому я перш підійшов до мами. І кажу: “Мам, вирішив прийняти чернецтво”. Вона відповідає: “Тільки через мій труп”. Але тут треба розуміти, що це були 80-ті роки! Чернецтво було сродні ганьбі! Тоді радянська пропаганда як тільки не спотворювала чернечий образ. Ченці були і злодіями, і брехунами, і зрадниками, і ще кимось страшнішим та жахливішим. Тому я наполягати не став, вирішив дочекатися тата, коли він звільниться і повернеться в дім.
Батько повернувся, став на порозі й запитав з ходу: “Що? Вирішив у монастир?” “Так”. Батько так спокійно відповідає: “Ну, Бог тобі в поміч! Тільки не зганьби той шлях, що ти обрав”. Тоді я запитав: “А мама проти, каже — тільки через її труп”. Батько знову спокійно відповів: “Лежати не буде. А якщо що, поховаємо як належить. Тобі 28 років, ти сам маєш обирати свій шлях”.
— Ваш батько був протестантом, правильно?
— Так, батько був протестантом. Але після того, як я прийняв постриг, він з часом погодився перейти в православ'я, прийняв хрещення. Йому Господь так явив Свою милість — знав про свою кончину, встиг нас усіх зібрати і благословити. Батько взагалі був неймовірної доброти і простоти людина.
— І врешті, як вдалося умовити маму?
— Після відповіді батька ніхто її не умовляв. Вона покрутилася, повдихала, дістала домашню ікону, перехрестила мене нею — і на тому все. Тато частенько маму виховував, якщо вона щось не так, на його думку, робила. Пам'ятаю, усе казав їй: “тобі що шкода дати? Ти ж знаєш, якщо поділишся з ближнім, а Господь тобі ще більше дасть!” Мене завжди вчив: “Не май сто рублів, а май сто друзів”. Що таке гроші? І це правда. Якби не люди, з якими я познайомився, не було б Лаври, яку ви сьогодні бачили. Тільки завдяки Богові й друзям, я досі на цьому світі ходжу.
— Згадайте будь ласка про ваш постриг?
— Я мав прийняти чернецтво восени, але владика Варлаам сильно захворів. І тільки після свого одужання благословив постриг 26 червня на преподобного Онуфрія.
Приїхало дуже багато людей. Владика запитав, яке я хочу ім'я, я відповів: “Серафим, Варлаам, Антоній”. Він усміхнувся і сказав: “Багато хочеш”. “Тільки не Павло, а то я піду з постригу!” — тоді попросив я його.
Річ у тім, що в моєму роду Павли нещасливими людьми були. Старший брат Павло помер, напився гасу. Мій дядько, брат батька, теж Павло, 1963 року на випускному встряв у бійку, де один з хлопців помер від ножового поранення. Усіх хлопців, включно з моїм дядьком Павлом, вислали до Сибіру на поселення. Третій мій брат Павло — кращий за мене в сто разів, але любить “зеленого змія”, і змій перемагає його щоразу. І тут на постригу я чую: “Брат наш Павло”. Мене пересмикнуло. Хотів сказати: “Владико, ми з вами так не домовлялися”. Але послух понад усе. Тепер я вже і не відгукуюся на ім'я Петро. Я дуже полюбив свого святого. Сподіваюся, і він мене — теж. Я сьогодні зжився з цим іменем.
— Раніше ви були дуже суворим у питаннях говіння і підготовки до причастя, а потім зрозуміли, що любов важливіша за типікон. Коли ця зміна сталася?
— Любов до людей у мене була і раніше, і зараз, як мені здається. На парафії я всіх любив, усім допомагав, чим міг. Зараз, з віком, я став більш сентиментальним. Як казав владика Василій Кіровоградський: “Коли починаєш плакати, бачачи біди людей, то значить наближається старість і смерть”.
Так, може раніше був жорсткішим, але не шкодую, що був таким.
Поки сам не став діабетиком, не розумів, чому треба пити таблетки до причастя. Думав, ну причастися, потім їж свої таблетки. Тепер уже не так усе просто.
Розуміння людей приходить, коли ти сам потрапляєш у таку ж ситуацію, коли сам захворієш або потрапиш у біду.
Але суворість усе одно має бути. Тоді моя ревність і суворість привела до того, що всі пари в Нововолинську в мене були повінчані. Вінчалися цілими сім'ями. Було так, що по 15 пар вінчав, усіх одразу — батьків, дітей, а часом і внуків. Адже час тоді був такий, 70 років ніхто нікого не дозволяв вінчати по-людськи.
Але в питаннях вінчання я досі суворий. І зараз можу сказати сімейним парам: “Не повінчаєтеся, я не буду вас причащати!”. Але кажу це з любов'ю.
Суворість у будь-якому разі має бути. Я, наприклад, не прихильник того, щоб причащалися щодня, і навіть не щотижня.
Я, коли вперше приїхав до Єрусалима, то в мене волосся ворушилося від думки, що це земля мого Господа. І ось я вже 60-й раз приїхав, і що? Ну так, Єрусалим, храм. Послужимо. Туди зайдемо, тут пообідаємо…
Коли я перші рази приходив до Лаври, то обов'язково обходив усіх преподобних Печерських. А сьогодні в мене частки є в келії, і я ходжу далеко не щодня, але колишнього трепету вже немає. Ти з цим зживаєшся, і ця таємниця доторку Божого до твоєї душі потихеньку вислизає від тебе. Тому в усьому потрібна міра, потрібна розсудливість і трепетна, але не рабська, любов і ставлення до святинь.
Іди до Господа щоразу, як уперше. Тому що розслабишся, і втратиш зустріч з Богом.
— Кажуть, митрополит Філарет (Денисенко) при відкритті Лаври був проти повернення в неї старої братії?
— Я такого не чув. Чув інше, що він казав, що в лаврі достатньо й кількох ченців для звершення богослужінь. Багато не треба.
— А ви першою справою стали повертати до Лаври старців, чому?
— Коли я приїхав до Лаври, дуже переживав. Тут було дуже мало братів, не було духівника. У Києві я теж нікого особливо не знав, навіть звернутися не було до кого, крім Блаженнішого. Тоді я пішов до митрополита Володимира, він мене наставляв. За його порадою я вирішив знайти для лаври духівника. Це було найпершим. Деякий час шукали отця Аврамія і впросили його повернутися. Але виявилося, що дехто з братії був проти повернення отця Аврамія. Тоді я суворо сказав: “Отець Аврамій буде тут, поки я живий і поки я в Лаврі”.
Після я запросив отця Антонія, садівника. Потім я повернув отця Варлаама. Це ті перші ченці, які були пострижені.
1994 року нас було 35 осіб усього, потім залишилося 25. Саме з цими 25 людьми ми і починали відновлення Лаври.
— Коли ви повернули до Лаври старців, що ви відчули?
— Я дякую Богові, що в нас не було багато літніх ченців. Лаврі потрібна була фізична сила. Молоде чернецтво і літні ченці часто не зовсім розуміють одне одного. Тим більше зараз, в епоху гаджетів, ченці стали набагато вільнішими у своїх поглядах і діях, ніж літні ченці, яких виховували в суворості. У молодих така є “закваска вольності”. Звичайно, зі старців, отець Аврамій для мене був величезною підтримкою і молитовною силою.
Це була людина святого життя. Ми думали, що він же в келії і мало що знає про життя братії, а як прийдеш до нього перед важливими зборами, так він таке розкаже — тільки й дивувався, звідки він усе це знав, і взагалі хто з нас намісник. Він міг усе сказати про кожного. У 2020 році було 66 років його чернецтва! І він відійшов до Господа в той самий день, коли прийшов у монастир — на Різдво Божої Матері. Я постійно відчував його молитовну підтримку. За порадою я до нього не ходив, тому що на будь-яке моє запитання він відповідав: “А як ви думаєте?” Я відповідав. А він мені: “Так, владичко, я думаю так само, як і ви!” Я хмурився, а він мені знову: “Владичко, ну якщо ви самі все робите чудово, куди я можу лізти зі своєю порадою? Та й як мені радити те, у чому я не розбираюся. Я тільки за вас молюся!” Я їду з Блаженнішим о 4 ранку, отець Аврамій — у вікні, мене благословляє. Я приїжджаю о третій ночі — він знову у вікні, мене благословляє. Запитаєш у нього — як справи? А він захоплюється: “Владиченьку, усе є! Вода гаряча, вода холодна! У мене 5 кімнат!!” Завжди був усім задоволений і вдячний.
Таке старчество хочеться зберігати і благословляти.
Я взагалі за відновлення старих традицій. Завжди намагаюся відродити те, що було колись, і свого не привносити.
— Ваш найважчий період у Лаврі?
— Навіть не можу сказати. Неважко служити Богові. Який у мене може бути важкий період, якщо зі мною Бог? Преподобний Антоній Великий сказав: “Діти, якщо я з Богом, то готовий іти навіть у пекло”. На що його запитали: “Отче, ти провів стільки днів у пустелі і хочеш у пекло? Чому?” На що він відповів: “Головне, бути з Богом. Де є Бог — там пекла немає”.
Так, з появою ПЦУ і гоніннями на канонічну віру я думав, що Лаврі перестануть зовсім допомагати, але цього не сталося. Люди все одно жертвують на будівництво й оновлення храмів. Ми хотіли розписати Успенський собор і потихеньку втілюємо це в життя. Після смерті отця Аврамія у 2020 році, його духовне чадо, живучи далеко за кордоном, пожертвував на розписи.
Я думав, що нам з братами нічого буде їсти після цих гонінь, але ні, Господь дає нам усе необхідне, і навіть удосталь.
— Хто вам подобається із сучасних богословів?
— Їх багато. Дуже люблю слухати Блаженнішого митрополита Онуфрія, ректора владику Сильвестра. Загалом, я завжди проповідую, коли служу. Тут головне не філософствувати — особливо нікому не потрібні академічні уроки богослов'я. Треба донести людям слово Христове так, щоб у них пробудилося покаяння.
Люблю митрополита Антонія Сурозького. Я його бачив 1988 року, коли він приїхав на святкування тисячоліття Хрещення Русі. Мені тоді владика Антоній казав: “Отче Петре, коли прийдете на парафію, не проповідуйте мудрованими словами. Вони нікому не потрібні. У мене так спочатку було. Після рукоположення став служити, проповідувати — і всі плакали. Я думав — от як зачепив їхні серця. Але після богослужіння люди підходили і казали: “Владико, нам дуже сподобалося, але скажіть, про що ви говорили?” Так, можна говорити про догмати, про Трійцю. А можна говорити, що глава церкви — Христос, а не Стамбул, не Москва, не Київ. Розповісти про те, як праведно жити, як каятися.
Словом, якщо сильно мудрувати, то можна перемудрити. Ми часом позаучуємо красиві цитати, а пояснити не можемо, тільки й залишається сподіватися, що Господь відкриє.
— Хто зі святих найбільше вплинув на ваше життя?
— Коли я вступив до семінарії, книг з богослов'я не було в такому обсязі й доступі, як зараз. Одного разу тато приніс додому стару книгу, хтось йому дав “на самокрутки”. А в цій книзі був опис історії Києво-Печерської лаври. Саме в ній я вперше дізнався, що в Лаврі священники читають Шестопсалміє, що з приходом антихриста замість священника ангели проспівають “Слава в вишніх Богу!” Це була перша книга, яка вразила мене.
Ще вразила книга про життя Варлаама Печерського і Феофіла Київського, Христа ради юродивого. Феофіла я прочитав у семінарії за одну ніч.
Коли почав читати житія святих, то зрозумів, що це дія благодаті Святого Духа і розкрите Євангеліє, подане через життя людське.
Чим більше читаєш житія святих, тим більше кожен з них вражає до глибини душі. Тому не можу когось одного виділити. Люблю всіх лаврських святих. Завжди читаю тропар Спиридону, Харлампію, Василію Великому, Іоанну Златоусту, Пантелеімону, Варварі, дуже люблю і шаную Катерину, Параскеву, Анастасію. А ще — Ксенію Петербурзьку, яка багато разів мені допомагала, Матрону Московську.
Думаю, якщо людина прочитає хоча б житіє свого небесного покровителя і знатиме хоча б тропар своєму небесному покровителеві, їй відкриється новий, глибший сенс життя
— Які підсумки можу підбити про самого себе? Знаю, що був грішник, є грішник і єдине, на що сподіваюся, — що не буду грішником до кінця. Дякую Богові й батькам, при любові яких і з милості Божої народився я.
Сама по собі людина не може прийти в цей світ, якщо на те не буде волі Божої. Бог може привести людину в цей світ без згоди самої людини, зі Своєї любові, але не втручається в життя людини без згоди людини. Тому що це буде порушення свободи її волі.
Тому підсумки мої може підбити сама браття, люди, які приходять і бачать. А я тільки можу сказати: ”Горе мені, грішному, горе!”
— Що б владика Павло сказав юнакові Петрові Лебедю з Борбина, який ще жив при мамі з татом і не уявляв, яка відповідальність на нього чекає в дорослому житті?
— Я б сказав: ”Петре, живи благочестиво і більше люби Бога”. У моєму житті було багато чого. І не було священника, який би з дитинства скеровував мене. Так, зранку я поспішав на службу, але ввечері був у клубі на танцях. Я не брав від життя все, що хотілося б, та й не потрібно це, але бажав бути прикладом у доброму розумінні цього слова. Якось щось виходило. Тому тому юнакові я б сказав: ”Полюби ще більше Бога і послужи людині!”
— Що б владика Павло сказав собі, але вже семінаристові Петрові Лебедю?
— Більше вчися. Більше вникай в учення. Тільки не своїм розумом намагайся проникнути, а проси в Бога дати тобі дари Святого Духа. Я намагався почерпнути все, що можна, трудився. Уже тоді мені вдалося прочитати більшу частину Житій Святих (12-томник). Любив і досі люблю читати й перечитувати творіння Іоанна Златоуста.
Що б я сказав ще?
Учись і поспішай до храму. Відкривай храм і зачиняй храм своєю присутністю. Не поспішай дивитися на лукавий світ, тому що він лежить у злі, а більше тримайся за ризу Господню.
Живи з Богом і живи Богом.
— Що б владика Павло сказав архімандритові Павлу, який 1994 року був призначений намісником і приїхав відновлювати Києво-Печерську лавру?
— Стяжай смирення, лагідність. Навчися терпіння, чого в мене не було, і до сьогоднішнього дня немає. Не можу сказати, що я поєднав у собі і можу дотягтися до своїх духовних покровителів — апостола Петра й апостола Павла. Це недосяжно — і мудрість апостола Павла, і ревність апостола Петра! Хоча ревності Петра в мені завжди було багато. Якщо я бачу мету, то я не бачу перешкод. Я до сьогоднішнього дня не можу сказати, що таке випробування в житті людини. Почасти ми самі їх створюємо.
Я дуже добре пам'ятаю липень 1985 року, коли ми сиділи з отцем Михаїлом під трьома каштанами на території Верхньої Лаври і я йому говорив: ”От би дожити до того часу, коли будуватиметься Успенський собор, коли загориться тут лампада чернецтва. Тому намісникові, хто б відродив це, я поцілував би не тільки руку, але й клав би безліч земних поклонів”.
Рівно через 9 років Господь не те, що дав мені можливість, дав мені милість — і я став тим намісником, на плечі якого лягло будівництво Успенського собору, приведення території Лаври до належного їй вигляду. Сюди приходять люди, які черпають тут і духовність, і бачать славу Божу, і дивляться на подвиги святих людей, які живуть і які жили.
Тому архімандритові Павлу, який приїхав до лаври 1994 року, я б сказав: ”Тобі просто несказанно в житті пощастило, Павле! Ти маєш можливість насолодитися Божественною любов'ю і тією радістю, яку дав тобі Господь”.
— Владико, розкажіть про своє навчання у Троїце-Сергієвій лаврі?
— Я приїхав до Троїце-Сергієвої лаври 21 липня 1984 року, після армії.
Повернувся я з армії 1983 року і перший рік після повернення ”ставав на ноги”, готувався до вступу, збирав гроші на дорогу.
Побоювався їхати до Москви, умовив отця Феодора (нині покійного, Царство йому Небесне) поїхати зі мною відвезти документи, і хоча він не дуже хотів, але погодився. Тоді було дуже складно. Віруючі змушені були ховатися й переховуватися, часом навіть на деревах (!), щоб уникнути погоні. Після мого вступу три тижні в нашому домі проводилися обшуки.
Краса Троїце-Сергієвої лаври одразу підкорила мою душу. Я полюбив її всім серцем. І перше, що мене вразило, — перше богослужіння. Якраз було свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Я не розумів, де я — на землі чи на небі?
— Складно було вступити?
— Звичайно. Тоді, 1984 року, вступало 800 осіб (а взяли врешті тільки 100). Я, звичайно, сподівався, але дуже сумнівався, що вступлю. Твір я написав на 5. На прослуховуванні мій голос від хвилювання сильно тремтів. Тоді, пам'ятаю, Марк Харитонович (він сам з України) попросив: “Петре, а ви можете заспівати щось простіше, “Цвіте терен”, наприклад?”. Я заспівав. Той каже: “Добре, голос є, а Аллеманова залиште для співаків із широкими грудьми”.
Мене вразило інше. Коли вступали, усі навколо були такі благочестиві. А коли зачитували списки, можна було почути і лайку, і лихослів'я, і що гірше. Хтось виходив і одразу починав курити сигарети.
Наш проректор, Михайло Степанович, постійно ставив нам одне й те саме, чи то запитання, чи то докір: “Чого ви сюди прийшли? З якою метою?” Мене це тоді дуже дратувало. Значно пізніше я запитав його, для чого це? На що Михайло Степанович відповів: “Петре, у церкві мають бути люди віруючі. А то ж зазвичай хто сюди приходить? Люди трьох категорій, на літеру “п”: “престолонаступність”, “попутного вітру” і “за покликанням”.
“Престолонаступність” — це люди, які вирішили служити Церкві, тому що предки були священниками, і вони пішли за традицією роду. “Попутного вітру” — ті, хто прийшли з різних причин, тільки не з любові до Бога. Хтось через мрію носити клобук, хтось заради влади чи грошей. І тільки “за покликанням” — ті, хто справді мають стати служителями церкви. Священник має служити Богові й людям. Тому люди перших двох категорій від мого запитання почуватимуться незатишно, зайвий раз подумають, і, може, передумають, а третя категорія — залишиться».
Згодом я зрозумів мудрість його слів. Багато хто кидав навчання, ще не почавши подвигу служіння. Хтось думав, що надіне клобук, будуть руку цілувати — і так легко й красиво. Але ні. Якщо тобі випав жереб віддати своє життя за Бога, за ближніх, ти маєш його віддати. Твоє лише завдання — просити в Бога допомоги, щоб Він укріпив тебе і твою віру на цьому шляху. Немає більшого подвигу, ніж віддати своє життя за ближніх.
Загалом, це були прекрасні роки семінарії. У мене середня спеціальна освіта була — кухарська справа, тому я щодня з'являвся на кухні. А ще я трудився в отця Кроніда на просфорні. Готував служебні просфорки, артоси. Стояв на розкачуванні тіста на всіх просфорах. У нас було на випіканні до 30 тисяч просфор.
— Владико, розкажіть про отця Кирила (Павлова), яким був цей великий духівник трьох патріархів, солдат, що пройшов усю війну?
— Мене вразило його життя. Я ходив до нього на читання. Він сидів на табуреточці, я сидів ліворуч від нього, а праворуч від нього — величезний, на його зріст, мішок записок, які треба прочитати, у кутку — ще більший мішок записок уже прочитаних. Я навіть пропонував йому допомогти, але він відмовлявся, вважав, що має це робити сам, раз на те благословення є.
До нього приходило чоловік 20 на читання Євангелія, спочатку читав сам, потім давав мені читати “Добротолюбіє” і Старий Завіт. І наприкінці цього читання він давав кожному з нас по цукерці. Це були карамельки “Мишка косолапый” або хліба шматок зі шматочком осетрини. І це частування було для нас солодше меду, смачніше за все, що є на світі! Ми не були голодними, нас у семінарії дуже добре годували, але з рук батюшки будь-яка їжа була найкращою на землі.
Це був дивовижної лагідності чоловік. На свій день ангела він завжди ховався, зі скромності, щоб уникнути хвалебних слів на свою адресу. Був у нас схимонах Мойсей, який у миру був автором підручника з алгебри й геометрії, старенький уже, і бувало на літургії починав похропувати. Ми з друзями з нього посміювалися. Одним з моїх найближчих друзів був отець Афанасій. Він прийняв постриг у день, коли померла його мама, яку дуже любив. Але на її похорон він не поїхав, сказав, що вже Там з нею зустрінеться, а тут на землі поки що молитиметься. Так от, коли схимонах Мойсей починав посапувати, отець Афанасій його легенько пальцем під ребро торкнув, а отець Кирил за це насварив: “Отче Афанасію, не чіпай, він з ангелами розмовляє”. Стільки в цих простих словах любові до ближнього! Це я і намагаюся передати браттям.
Було безліч різних моментів. Пам'ятаю, батюшки наші, великі молитвеники — отець Кирил, отець Модест, Кронід, Афанасій, отець Лаврентій, отець Трифон — майже всі були з України. Сідали читати сатиричний журнал “Перець” або “Крокодил” і сміялися як діти!
Загалом, отець Кирил — людина святого життя був! У нас архієреїв багато, а старців рівня отця Кирила, отця Аврамія — немає. Пам'ятаю, я вже став архієреєм, приїхав до нього в Переделкіно. Заходжу, сіли, розмовляємо, а він на мене так уважно дивиться і каже: “Чи ти єпископ? Чи скоро будеш єпископом?” Я мовчу, тому що знаю: якщо відповім, що єпископ, він буде благословення брати. А хто я такий, щоб старець у мене благословення брав? Він удруге запитує: “Ти єпископ?” І тут вбігає ієромонах Філарет, зі словами: “Владико, благословіть!” Отець Кирил вигукує: “От пройдисвіт!” — і тут же падає мені в ноги: “Благослови!” Я намагався відмовитися, а він мені: “Ти маєш владу!”. Потім знімає ікону Трійці і благословляє мене, а після каже: “Ти більше так не роби”.
— З ким із семінарії досі підтримуєте стосунки?
— Я намагаюся з усіма, хто є в моїй пам'яті, підтримувати добрі стосунки. Досі спілкуюся з отцем Віталієм Косовським, з яким ми разом навчалися. Ще є отець Михаїл, який зараз служить у Дівєєві.
І отець Мелхиседек з Оптиної пустині, отець Іларіон — помічник благочинного Троїце-Сергієвої лаври.
З владик — владика Георгій Нижегородський, владика Феодосій Тамбовський, владика Ростислав Томський, владика Гедеон і владика Іаков, владика Кирил Покровський — з тих, з якими я навчався.
Усе це люди, з якими я справді досі зберігаю братні стосунки.
— Загалом, владико, вам легко дружити, підтримувати дружні стосунки?
— Якщо пропоную свою дружбу, а люди не відгукуються — не нав'язуюся. І треба враховувати, що я — досить прямолінійна людина, а це не всім подобається. Мені не важливі ранги, а важлива — комфортність у спілкуванні.
Я завжди згадую свого попередника по Лаврі — владику Єлевферія. Найрозумніша була людина. Він казав: “Коли будеш підніматися вгору, дивись, хто стоїть по боках. Тому що, коли будеш падати вниз, щоб знав — як і кому вклонитися”.
Це правда життя.
Коли людина злітає, то не пам'ятає — хто їй руку подав, яку копійку подав, допоміг словом, ділом, статтею чи сюжетом у ЗМІ. Навпаки, частіше людина починає гнобити тих, хто їй послужив, щоб стерти цю допомогу зі своєї пам'яті. Навряд чи вона буде каятися, адже тільки покаяння виправляє людину.
— Ваші улюблені викладачі в семінарії?
На жаль, їх уже немає в живих. Митрополит Астраханський Іона — дуже мене любив. Коли він востаннє гостював у мене в Лаврі, то ліг на ліжко і каже мені: “Владиченьку, якби я знав, що ти станеш намісником Києво-Печерської лаври, я б тобі навіть трійки не ставив, не те що двійки!” Я непогано вчився, але через те, що любив іншим підказувати, часто отримував від нього прочухана або погані оцінки.
Костромський владика Алексій (Фролов) викладав історію Руської Церкви. Завдяки йому я полюбив Житія святих. Він обов'язково за 20 хвилин до кінця другого уроку читав нам Житія святих.
Отець Іоанн Маслов, глинський старець, викладав нам літургіку. Це була не просто людина, а справжня духовна скринька, скарбниця духовної мудрості.
Георгій Тартишников, Марк Харитонович (викладав спів), отець Платон викладав нам моральне богослов'я. Професор Олексій Ілліч Осипов був дуже маленьким, тому, коли ми його злили, він казав, що нам усім треба голови відрізати, щоб були такі ж розумні як він.
У мене були дуже близькі стосунки з отцем Венедиктом. Він якось каже мені: “Я буду твоїм життям керувати, але сповідувати не буду ніколи, тому що я начальник, а ти підлеглий”.
Кожен викладач духовної семінарії був особливою, унікальною особистістю.
— Розкажіть про ваше рішення стати ченцем. Коли прийшла ця думка?
Коли мама приїхала, то перше її запитання було: “А чому ти живий?” “Так сталося. Я вирішив піти в монастир”. Мама ні в яку. Отець Богдан, з яким ми дуже дружили, ще мене докоряв: “Ну що ти робиш з батьками? Навіщо тобі чернецтво?” Але я сказав, що вже все вирішив. Після цього я рукоположився целібатом. Отець Іона мене просив залишитися в академії помічником благочинного, але мені треба було повернутися додому — сім'ї (мама, молодші сестри) без мене було важко, їм треба було допомагати.
Щоправда, просився на Афон 1985 року. Тоді монастирів тут особливо не було. Але на Афон відправляли тільки вже ченців “зі стажем“ не менше 5 років. Тому мене відправили додому.
На Кирила і Мефодія 1987 року мене рукоположили в диякона, постало питання про священство. Владика Варлаам сказав, що бере мене священником. І я 7 січня 1988 року був направлений до Луцька, і там мене рукоположили в сан ієрея.
— Ви вже трохи сказали раніше, але можна тепер докладніше про реакцію батьків?
— Перед постригом я приїхав додому. Як зараз пам'ятаю, тато був у сараї, викидав гній, тому я перш підійшов до мами. І кажу: “Мам, вирішив прийняти чернецтво”. Вона відповідає: “Тільки через мій труп”. Але тут треба розуміти, що це були 80-ті роки! Чернецтво було сродні ганьбі! Тоді радянська пропаганда як тільки не спотворювала чернечий образ. Ченці були і злодіями, і брехунами, і зрадниками, і ще кимось страшнішим та жахливішим. Тому я наполягати не став, вирішив дочекатися тата, коли він звільниться і повернеться в дім.
Батько повернувся, став на порозі й запитав з ходу: “Що? Вирішив у монастир?” “Так”. Батько так спокійно відповідає: “Ну, Бог тобі в поміч! Тільки не зганьби той шлях, що ти обрав”. Тоді я запитав: “А мама проти, каже — тільки через її труп”. Батько знову спокійно відповів: “Лежати не буде. А якщо що, поховаємо як належить. Тобі 28 років, ти сам маєш обирати свій шлях”.
— Ваш батько був протестантом, правильно?
— Так, батько був протестантом. Але після того, як я прийняв постриг, він з часом погодився перейти в православ'я, прийняв хрещення. Йому Господь так явив Свою милість — знав про свою кончину, встиг нас усіх зібрати і благословити. Батько взагалі був неймовірної доброти і простоти людина.
— І врешті, як вдалося умовити маму?
— Після відповіді батька ніхто її не умовляв. Вона покрутилася, повдихала, дістала домашню ікону, перехрестила мене нею — і на тому все. Тато частенько маму виховував, якщо вона щось не так, на його думку, робила. Пам'ятаю, усе казав їй: “тобі що шкода дати? Ти ж знаєш, якщо поділишся з ближнім, а Господь тобі ще більше дасть!” Мене завжди вчив: “Не май сто рублів, а май сто друзів”. Що таке гроші? І це правда. Якби не люди, з якими я познайомився, не було б Лаври, яку ви сьогодні бачили. Тільки завдяки Богові й друзям, я досі на цьому світі ходжу.
— Згадайте будь ласка про ваш постриг?
— Я мав прийняти чернецтво восени, але владика Варлаам сильно захворів. І тільки після свого одужання благословив постриг 26 червня на преподобного Онуфрія.
Приїхало дуже багато людей. Владика запитав, яке я хочу ім'я, я відповів: “Серафим, Варлаам, Антоній”. Він усміхнувся і сказав: “Багато хочеш”. “Тільки не Павло, а то я піду з постригу!” — тоді попросив я його.
Річ у тім, що в моєму роду Павли нещасливими людьми були. Старший брат Павло помер, напився гасу. Мій дядько, брат батька, теж Павло, 1963 року на випускному встряв у бійку, де один з хлопців помер від ножового поранення. Усіх хлопців, включно з моїм дядьком Павлом, вислали до Сибіру на поселення. Третій мій брат Павло — кращий за мене в сто разів, але любить “зеленого змія”, і змій перемагає його щоразу. І тут на постригу я чую: “Брат наш Павло”. Мене пересмикнуло. Хотів сказати: “Владико, ми з вами так не домовлялися”. Але послух понад усе. Тепер я вже і не відгукуюся на ім'я Петро. Я дуже полюбив свого святого. Сподіваюся, і він мене — теж. Я сьогодні зжився з цим іменем.
— Раніше ви були дуже суворим у питаннях говіння і підготовки до причастя, а потім зрозуміли, що любов важливіша за типікон. Коли ця зміна сталася?
— Любов до людей у мене була і раніше, і зараз, як мені здається. На парафії я всіх любив, усім допомагав, чим міг. Зараз, з віком, я став більш сентиментальним. Як казав владика Василій Кіровоградський: “Коли починаєш плакати, бачачи біди людей, то значить наближається старість і смерть”.
Так, може раніше був жорсткішим, але не шкодую, що був таким.
Поки сам не став діабетиком, не розумів, чому треба пити таблетки до причастя. Думав, ну причастися, потім їж свої таблетки. Тепер уже не так усе просто.
Розуміння людей приходить, коли ти сам потрапляєш у таку ж ситуацію, коли сам захворієш або потрапиш у біду.
Але суворість усе одно має бути. Тоді моя ревність і суворість привела до того, що всі пари в Нововолинську в мене були повінчані. Вінчалися цілими сім'ями. Було так, що по 15 пар вінчав, усіх одразу — батьків, дітей, а часом і внуків. Адже час тоді був такий, 70 років ніхто нікого не дозволяв вінчати по-людськи.
Але в питаннях вінчання я досі суворий. І зараз можу сказати сімейним парам: “Не повінчаєтеся, я не буду вас причащати!”. Але кажу це з любов'ю.
Суворість у будь-якому разі має бути. Я, наприклад, не прихильник того, щоб причащалися щодня, і навіть не щотижня.
Я, коли вперше приїхав до Єрусалима, то в мене волосся ворушилося від думки, що це земля мого Господа. І ось я вже 60-й раз приїхав, і що? Ну так, Єрусалим, храм. Послужимо. Туди зайдемо, тут пообідаємо…
Коли я перші рази приходив до Лаври, то обов'язково обходив усіх преподобних Печерських. А сьогодні в мене частки є в келії, і я ходжу далеко не щодня, але колишнього трепету вже немає. Ти з цим зживаєшся, і ця таємниця доторку Божого до твоєї душі потихеньку вислизає від тебе. Тому в усьому потрібна міра, потрібна розсудливість і трепетна, але не рабська, любов і ставлення до святинь.
Іди до Господа щоразу, як уперше. Тому що розслабишся, і втратиш зустріч з Богом.
— Кажуть, митрополит Філарет (Денисенко) при відкритті Лаври був проти повернення в неї старої братії?
— Я такого не чув. Чув інше, що він казав, що в лаврі достатньо й кількох ченців для звершення богослужінь. Багато не треба.
— А ви першою справою стали повертати до Лаври старців, чому?
— Коли я приїхав до Лаври, дуже переживав. Тут було дуже мало братів, не було духівника. У Києві я теж нікого особливо не знав, навіть звернутися не було до кого, крім Блаженнішого. Тоді я пішов до митрополита Володимира, він мене наставляв. За його порадою я вирішив знайти для лаври духівника. Це було найпершим. Деякий час шукали отця Аврамія і впросили його повернутися. Але виявилося, що дехто з братії був проти повернення отця Аврамія. Тоді я суворо сказав: “Отець Аврамій буде тут, поки я живий і поки я в Лаврі”.
Після я запросив отця Антонія, садівника. Потім я повернув отця Варлаама. Це ті перші ченці, які були пострижені.
1994 року нас було 35 осіб усього, потім залишилося 25. Саме з цими 25 людьми ми і починали відновлення Лаври.
— Коли ви повернули до Лаври старців, що ви відчули?
— Я дякую Богові, що в нас не було багато літніх ченців. Лаврі потрібна була фізична сила. Молоде чернецтво і літні ченці часто не зовсім розуміють одне одного. Тим більше зараз, в епоху гаджетів, ченці стали набагато вільнішими у своїх поглядах і діях, ніж літні ченці, яких виховували в суворості. У молодих така є “закваска вольності”. Звичайно, зі старців, отець Аврамій для мене був величезною підтримкою і молитовною силою.
Це була людина святого життя. Ми думали, що він же в келії і мало що знає про життя братії, а як прийдеш до нього перед важливими зборами, так він таке розкаже — тільки й дивувався, звідки він усе це знав, і взагалі хто з нас намісник. Він міг усе сказати про кожного. У 2020 році було 66 років його чернецтва! І він відійшов до Господа в той самий день, коли прийшов у монастир — на Різдво Божої Матері. Я постійно відчував його молитовну підтримку. За порадою я до нього не ходив, тому що на будь-яке моє запитання він відповідав: “А як ви думаєте?” Я відповідав. А він мені: “Так, владичко, я думаю так само, як і ви!” Я хмурився, а він мені знову: “Владичко, ну якщо ви самі все робите чудово, куди я можу лізти зі своєю порадою? Та й як мені радити те, у чому я не розбираюся. Я тільки за вас молюся!” Я їду з Блаженнішим о 4 ранку, отець Аврамій — у вікні, мене благословляє. Я приїжджаю о третій ночі — він знову у вікні, мене благословляє. Запитаєш у нього — як справи? А він захоплюється: “Владиченьку, усе є! Вода гаряча, вода холодна! У мене 5 кімнат!!” Завжди був усім задоволений і вдячний.
Таке старчество хочеться зберігати і благословляти.
Я взагалі за відновлення старих традицій. Завжди намагаюся відродити те, що було колись, і свого не привносити.
— Ваш найважчий період у Лаврі?
— Навіть не можу сказати. Неважко служити Богові. Який у мене може бути важкий період, якщо зі мною Бог? Преподобний Антоній Великий сказав: “Діти, якщо я з Богом, то готовий іти навіть у пекло”. На що його запитали: “Отче, ти провів стільки днів у пустелі і хочеш у пекло? Чому?” На що він відповів: “Головне, бути з Богом. Де є Бог — там пекла немає”.
Так, з появою ПЦУ і гоніннями на канонічну віру я думав, що Лаврі перестануть зовсім допомагати, але цього не сталося. Люди все одно жертвують на будівництво й оновлення храмів. Ми хотіли розписати Успенський собор і потихеньку втілюємо це в життя. Після смерті отця Аврамія у 2020 році, його духовне чадо, живучи далеко за кордоном, пожертвував на розписи.
Я думав, що нам з братами нічого буде їсти після цих гонінь, але ні, Господь дає нам усе необхідне, і навіть удосталь.
— Хто вам подобається із сучасних богословів?
— Їх багато. Дуже люблю слухати Блаженнішого митрополита Онуфрія, ректора владику Сильвестра. Загалом, я завжди проповідую, коли служу. Тут головне не філософствувати — особливо нікому не потрібні академічні уроки богослов'я. Треба донести людям слово Христове так, щоб у них пробудилося покаяння.
Люблю митрополита Антонія Сурозького. Я його бачив 1988 року, коли він приїхав на святкування тисячоліття Хрещення Русі. Мені тоді владика Антоній казав: “Отче Петре, коли прийдете на парафію, не проповідуйте мудрованими словами. Вони нікому не потрібні. У мене так спочатку було. Після рукоположення став служити, проповідувати — і всі плакали. Я думав — от як зачепив їхні серця. Але після богослужіння люди підходили і казали: “Владико, нам дуже сподобалося, але скажіть, про що ви говорили?” Так, можна говорити про догмати, про Трійцю. А можна говорити, що глава церкви — Христос, а не Стамбул, не Москва, не Київ. Розповісти про те, як праведно жити, як каятися.
Словом, якщо сильно мудрувати, то можна перемудрити. Ми часом позаучуємо красиві цитати, а пояснити не можемо, тільки й залишається сподіватися, що Господь відкриє.
— Хто зі святих найбільше вплинув на ваше життя?
— Коли я вступив до семінарії, книг з богослов'я не було в такому обсязі й доступі, як зараз. Одного разу тато приніс додому стару книгу, хтось йому дав “на самокрутки”. А в цій книзі був опис історії Києво-Печерської лаври. Саме в ній я вперше дізнався, що в Лаврі священники читають Шестопсалміє, що з приходом антихриста замість священника ангели проспівають “Слава в вишніх Богу!” Це була перша книга, яка вразила мене.
Ще вразила книга про життя Варлаама Печерського і Феофіла Київського, Христа ради юродивого. Феофіла я прочитав у семінарії за одну ніч.
Коли почав читати житія святих, то зрозумів, що це дія благодаті Святого Духа і розкрите Євангеліє, подане через життя людське.
Чим більше читаєш житія святих, тим більше кожен з них вражає до глибини душі. Тому не можу когось одного виділити. Люблю всіх лаврських святих. Завжди читаю тропар Спиридону, Харлампію, Василію Великому, Іоанну Златоусту, Пантелеімону, Варварі, дуже люблю і шаную Катерину, Параскеву, Анастасію. А ще — Ксенію Петербурзьку, яка багато разів мені допомагала, Матрону Московську.
Думаю, якщо людина прочитає хоча б житіє свого небесного покровителя і знатиме хоча б тропар своєму небесному покровителеві, їй відкриється новий, глибший сенс життя
Підготувала Анастасія Бєлоусова
Фотогалерея
