Троїцький Китаївський чоловічий монастир

Троїцький Китаївський чоловічий монастир Київської єпархії Української Православної Церкви стоїть на південній околиці Києва, в урочищі Китаїв⁶. Саме урочище — глибока S-подібна улоговина в масиві правобережної височини, відкрита північним кінцем у долину Дніпра; по її дну здавна протікав струмок, а в другій половині XX століття тут влаштували каскад із чотирьох озер, розділених дамбами⁹. Основний ансамбль обителі стоїть на західному березі озер, а вкрита лісом Китай-гора зберігає на вершині рештки валів давньоруського городища, а в надрах — чернечі печери з виходами на захід⁹.

Назву урочища пояснюють по-різному: від прізвиська князя Андрія Боголюбського в приписуваній йому грамоті, від тюркського «китай» у значенні «фортеця» — на пам'ять про давньоруське городище — і від скиту, бо, за словником Володимира Даля, «китець» означає жителя скиту¹.

На Китай-горі стояв давньоруський укріплений посад; після навали 1240 року фортеця вже не відроджувалася, а посад існував до XV століття¹. Церковне передання пов'язує обитель із грамотою 1159 року, приписуваною князеві Андрієві Боголюбському, проте її текст відомий лише за копією XVIII століття й рясніє анахронізмами та розбіжностями з давніми джерелами: митрополити Євгеній (Болховітінов) і Макарій (Булгаков) констатували, що відомий нині список не відповідає оригіналові, а сучасна дослідниця Ірина Жиленко вважає цей текст плодом неодноразових правок, зроблених у Лаврі задля захисту давніх привілеїв¹. Енциклопедія історії України відносить виникнення скиту, за легендою церковної традиції, до XVI або XVII століття, а за писемними джерелами датує обитель 1716 роком⁶.

16 жовтня 1720 року Петро I підтвердив права Лаври на «побудований наново на землі Печерської обителі 1716 року монастир Малий Китаївський», який спорудив київський губернатор князь Дмитро Голіцин¹. Його коштом 1716 року і звели тут дерев'яну церкву преподобного Сергія Радонезького^{2, 6, 7}.

У 1763—1767 роках її змінив мурований храм Святої Трійці з приділами преподобного Сергія Радонезького та святителя Димитрія Ростовського; будівництвом керував зодчий Степан Ковнір, який працював при Лаврі, і храм виконано у формах українського бароко^{2, 6}. Свого теперішнього вигляду він набув не одразу: у 1853—1854 роках до двох первісних бань додали ще три, а 1892 року архітектор Володимир Ніколаєв укріпив стіни контрфорсами й влаштував із заходу новий притвор².

1786 року пустинь приписали до Києво-Печерської лаври: вона правила за сільськогосподарську «економію» та місце, де перебували на спочинку ченці похилого віку⁶, і сюди ж із Лаври перевели богадільню⁷. Від 1898 року тут діяв лаврський свічковий завод⁶, а 1853 року пустинь дістала назву Свято-Троїцької⁷.

1757 року пожежа знищила в обителі дерев'яні келії й трапезну, а до 1761 року освятили другу дерев'яну церкву — святих дванадцяти апостолів². У 1830-х роках дерев'яні церкви змінила мурована споруда храму дванадцяти апостолів із трапезною в стилі класицизму^{2, 6}. У 1829—1837 роках звели п'ятдесятиметрову муровану дзвіницю — триярусну круглу вежу, що звужувалася догори, на масивній прямокутній будівлі; у 1930-х роках споруду розібрали². 1904 року до будинку богадільні прибудували церкву преподобного Серафима Саровського⁶.

Устя китаївських печер періодично накривало зсувом, тож описи пустині то згадують підземелля, то обходять їх мовчанням: опис 1785 року мовчить, 1831 року печери згадано, 1847 року — знову мовчання, а 1858 року їх наново «відкрив» послушник, побачивши, як у землю провалився вбиваний кіл¹. 1843 року підземелля відвідав Тарас Шевченко й описав їх 1853 року в повісті «Варнак»¹. У 1870-х роках у печерах оселився лаврський схимонах Тит: разом із келійником і насельниками скиту він розчистив лабіринт завдовжки до ста метрів і збудував у його центрі цегляний храм¹. 1990 року співробітники відділу «Київ підземний» Музею історії Києва почали розчищення печер і закріпили коридор від входу до храму тимчасовими бетонними кріпленнями, які стоять і досі, а роботу продовжили братія та парафіяни². У середині 1990-х печерний храм нарекли в ім'я преподобного Досифея, а 2000 року перейменували на честь Собору Пресвятої Богородиці².

Найвідомішим подвижником пустині був преподобний Досифей († 25 вересня 1777 року)¹. Житіє його келійника Феофана оповідає, що Досифей — дівчина з рязанських дворян Тяпкіних, яка п'ятнадцятилітньою таємно пішла до Троїце-Сергієвої лаври й три роки була там на послуху під вигаданим чоловічим ім'ям, бо чинний тоді «Духовний регламент» забороняв постриг жінок, молодших за п'ятдесят років; знайдена рідними, вона перебралася до Києво-Печерської лаври, а останні роки життя провела в Китаєві¹. Енциклопедія історії України подає це прямо: після смерті Досифея з'ясувалося, що насправді це була жінка, у миру Дар'я Тяпкіна⁶. Життєписи, однак, розходяться: рукописне житіє кінця XVIII століття називає його вихідцем із селян, який упокоївся у віці близько ста років¹, а архівні дані, виявлені 2007 року, свідчать про перебування старця в Лаврі щонайменше від 1760 року до переведення в пустинь 1766 року й уточнюють дату смерті¹. За життєписами преподобного Серафима Саровського, майбутній саровський старець зустрівся тут із Досифеєм і саме від нього почув указівку подвизатися в Сарові — сама обитель при цьому зазначає, що в найранішому житії 1841 року цієї звістки немає і вперше вона з'являється в редакції 1849 року¹. Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення про канонізацію преподобного 27 липня 1993 року¹.

Другим за хронологією з відомих подвижників Китаєва є преподобний Феофіл Київський (1788 † 28 жовтня 1853 року), син священика з села Махнівка на Київщині; найдокладніший його життєпис склав 1906 року лаврський послушник Володимир Зноско на основі документів лаврського архіву, усних переказів і спогадів киян, які знали старця особисто¹. Мощі та вериги преподобного Феофіла — головна святиня обителі⁵. У 1923—1929 роках у пустині подвизався преподобний сповідник схиархієпископ Антоній (Абашидзе), канонізований рішенням Священного Синоду 14 червня 2011 року, а також преподобномученики Зинон (Беда) і Неофіт (Соболенко), канонізовані 28 жовтня 1997 року в числі ста трьох новомучеників Черкаських⁴. У 1786—1870 роках пустинь служила місцем поховання лаврської братії: окрім преподобних Досифея і Феофіла, тут поховано київського юродивого Іоанна Босого († 1855)².

У 1924—1933 роках Китаєво стало організаційним центром для чернечої братії, яку радянська влада поетапно витісняла з Лаври¹. Саму пустинь у 1920-х роках закрили, а її територію підпорядкували Всесоюзному дослідному інститутові плодового та ягідного господарства, з 1931 року — Українському НДІ садівництва, а після 1945 року тут розміщувалися республіканський комбінат бджільництва й Український НДІ захисту рослин⁶. 1932 року розібрали дзвіницю⁶. 1941 року покрівля й бані Троїцького храму постраждали від воєнних дій, а в 1950-х роках частково обвалилися; 1965 року храм внесли до реєстру пам'яток архітектури, 1978 року розробили проект реставрації, а до 1982 року здійснили її зовні². Того ж 1965 року Китаєво дістало статус пам'ятки археології¹.

Церковне відродження пустині почалося зі святкового богослужіння в день Святої Трійці 1990 року в храмі преподобного Серафима Саровського, а від 1991 року регулярні богослужіння звершували в Троїцькому храмі, який до 2009 року був парафіяльним¹. Від 1993 року відродження чернечого життя вів архімандрит Пафнутій (Россоха), який прийняв у схимі ім'я Феофіл на честь преподобного Феофіла Київського († 1996) ¹, а 1996 року обитель перетворили зі скиту на самостійний монастир^{1, 7}. 26 липня 2004 року Священний Синод Української Православної Церкви благословив перейменування «Китаївського пустинницького скиту» міста Києва на Свято-Троїцький Китаєвський чоловічий монастир⁸.

Престольними святами тут відзначають День Святої Трійці, Собор Пресвятої Богородиці, Собор славних і всехвальних дванадцяти апостолів, пам'ять преподобного Досифея Київського, преподобного Серафима Саровського та преподобного Феофіла Київського³.