Архангело-Михайлівський Звіринецький чоловічий монастир

Архангело-Михайлівський Звіринецький чоловічий монастир Київської єпархії Української Православної Церкви стоїть у Києві, на схилі Звіринця над Ботанічним садом. Це один із трьох монастирів, що ділять цю місцевість: тут-таки розташовані Іонинська і Видубицька обителі².

Обитель виросла з печер. Наприкінці XIX століття на північно-західному зламі звіринецького схилу виявили входи до печер із чернечими похованнями²; за розповіддю самої обителі, повідомлення про відкриття печери з'явилося в одній із київських газет 1888 року і датувало знахідку 12 жовтня⁵. У печерах знайшли сорок вісім ніш-могил, у яких налічувалося дев'яносто шість похованих⁵. Вивчена й доступна частина підземелля має в плані трикутник із трьох поховальних «вулиць» загальною довжиною близько ста п'ятдесяти метрів; найдовша з них, «Вівтарна», веде до мініатюрного храму з нішами престолу і жертовника, а в ніші жертовника накреслено синодик з іменами звіринецьких ігуменів³.

Про час і природу цих печер науковці згоди не мають, і сторінка обителі на сайті єпархії подає цю незгоду відкрито: усі бачать у печерах пам'ятку давньоруської доби, але Олександр Ертель 1913 року вважав їх некрополем звіринецького монастиря, Іван Команін 1915 року — місцем Видубицького монастиря до початку наземного будівництва і монастирським некрополем, Микола Петров 1916 року — місцем чернечого відлюдництва й пізнішим некрополем, Тимур Бобровський 1995 року — печерним монастирем, що згодом перемістився на поверхню, а Олена Воронцова 1996 року допускала лише попереднє тлумачення³. Та сама сторінка зауважує, що Команінове гіпотетичне ототожнення звіринецьких ігуменів із подвижниками, відомими з літописів, — зокрема прочитання імені «Іони» в синодику як «Софронія» — багато хто приймає за загальновизнане, тоді як сам дослідник оцінював свої припущення стриманіше³.

Нове чернече життя почалося 1911 року. Восени іонинський духівник ігумен Валентин (Коротенко), який багато років виношував думку про відродження печер, познайомився з князем Володимиром Давидовичем Жеваховим; той узяв ділянку з печерою в оренду, залучив до досліджень археолога Олександра Ертеля і дав позику на влаштування при печерах скиту, що перебував у віданні Лаври². Роботи почалися в серпні 1912 року, восени над печерою вже стояв дерев'яний корпус, а 1913 і 1914 років у ньому освятили приділи домової церкви: головний — на честь Різдва Пресвятої Богородиці, боковий — на честь святителя Іоасафа Бєлгородського². Підсумок розкопок вийшов книжкою Івана Команіна «Звіринецькі печери, їхня давнина і святість», надрукованою в друкарні Києво-Печерської лаври 1914 року⁵. 1915 року частину печери обклали цеглою, а 1917 року в підземеллі поховали спочилого отця Валентина².

Вибух артилерійських складів на Звіринці 6 червня 1918 року зруйнував скитську церкву; пізніше замість неї влаштували храм на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість»². 1924 року князь Жевахов прийняв у ньому чернецтво з ім'ям Іоасаф, згодом був висвячений на єпископа і завершив земний шлях як священномученик: його розстріляли 1937 року, а 2002 року прославили в лику святих². 1934 року скит закрили, а його будівлі згодом знесли²; останнім настоятелем обителі був архімандрит Філарет, і церкву Різдва Пресвятої Богородиці зруйнували⁸. У 1990—1993 роках підземелля дослідив і зміцнив у місцях нових обвалів Музей історії Києва².

1997 року насельники київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря почали відроджувати звіринецький скит⁸; того ж року відроджена Іонинська обитель провела до входу сходи з боку Ботанічного саду й відкрила печеру для відвідування². Від 2007 року на терасі біля входу до печери зводять новий монастирський комплекс: малий храм Усіх святих Звіринецьких, великий храм ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» із цокольним приділом святителя Іоасафа Бєлгородського і священномученика Іоасафа Могилевського та братський корпус².

9 липня 2009 року Священний Синод Української Православної Церкви журналом № 37 благословив відкрити в Києві Архангело-Михайлівський Звіринецький чоловічий монастир ¹. До того року громада була скитом Іонинського монастиря², а від 2009 року обитель носить теперішню назву⁸.

Обитель має свій святковий круг: Різдво Пресвятої Богородиці 21 вересня, Звіринецької ікони Божої Матері 26 жовтня, ікони «Всіх скорботних Радість» 6 листопада, ікони «Скоропослушниця» 22 листопада, спомин Чуда святого Архістратига Михаїла в Хонах 19 вересня, пам'ять святителя Іоасафа Бєлгородського і пам'ять священномученика Іоасафа Могилевського 4 грудня, а соборну пам'ять преподобних отців Звіринецьких відзначають у п'яту неділю Великого посту⁴. Серед святинь енциклопедія називає ікони Божої Матері «Скоропослушниця», Звіринецьку і «Всіх скорботних радість» та мощі преподобних отців Звіринецьких⁸; обитель зберігає також список ікони «Троєручиця», написаний для неї на Афоні⁷.

6 квітня 2025 року, у Неділю п'яту Великого посту, у день пам'яті Собору преподобних отців Звіринецьких, Предстоятель Української Православної Церкви очолив у монастирі Божественну літургію і чин прославлення в лику святих преподобносповідника Філарета (Кочубея), ігумена Звіринецького⁶. За традицією перед чином звершили останню заупокійну літію за архімандритом Філаретом, потім виголосили рішення Священного Синоду щодо встановлення шанування нового святого, прочитали житіє, проспівали тропар, кондак і величання та вклонилися його іконі; по богослужінні Предстоятель відвідав печери, де подвизалися преподобні⁶. 25 липня 2026 року, у день ікони Божої Матері «Троєручиця», Предстоятель знову очолив Літургію в головному храмі обителі, і богослужіння завершилося чином славлення перед афонським списком цього образу⁷.