Воскресенський жіночий скит

Пагорб, на якому стоїть обитель, розділяє два села - Кислівку і Буду; раніше Буда називалася Монастиркою³. Обидва села здавна були приписані до Богородичної церкви в Ківшоватій і лежали майже поруч, при струмку, що тече з Лук'янівки в Рось; за описом Л. І. Похилевича, жителів у першому налічувалося 486, у другому - 260, а в 1790 році в Кислівці рахували 24 двори, у Буді - 39⁵.

Дерев'яний храм, який згодом дав горі її ім'я, спорудили не тут. Його заклав 1736 року ківшоватський священик Вовкобрун, і, як зазначав Похилевич, закінчена ця церква не могла бути раніше 1750 року³. Приблизно до 1850 року вона стояла в Ківшоватій, а коли почала руйнуватися, на прохання жителів її перенесли й наново зібрали на пагорбі між двома селами, освятивши на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело»; відтоді це місце й стали називати Церковною горою³. Окрема парафія в Кислівці існувала вже з 1884 року, хоча юридично храм лишався кладовищенським і приписним аж до ХХ століття³.

Церкву звели не лише на кошти прихожан Кислівки і Буди, але й на значні пожертвування орендаря пана Махновича; крім того, в одному з київських банків зберігався капітал на вічний внесок у 500 рублів, відсотки з якого йшли на користь кислівської церкви, а вкладник побажав залишитися невідомим³. Храм був красиво розписаний, мав багато ікон і два виходи - один у бік Кислівки, інший у бік Буди; біля нього росла висока тополя, і, наближаючись до села, першими з-за обрію бачили куполи церкви та це дерево³. У 1930-х роках храм закрили й влаштували в ньому колгоспний склад: зерно та яблука звозили возами просто до церкви, хоча ікони й начиння залишалися на місцях, а вівтаря не оскверняли, бо зерно зсипали лише до солії³.

18 травня 1994 року Митрополит Київський і всієї України Володимир благословив відкрити парафію в Кислівці⁴. Спершу богослужіння звершували в пристосованому приміщенні магазину, а урочисте відкриття відбулося 6 листопада 1994 року: відслужили молебень, співав хор Києво-Печерської лаври⁴. Місце для будівництва нової церкви виділили на Церковній горі неподалік від колишньої, на місці якої тепер кладовище⁴. На початку 1995 року запросили будівельну бригаду, зробили розбивку фундаменту й вирили котлован, але коштів більше не було⁴.

16 травня 1996 року перед закладенням фундаменту відслужили молебень, який очолив настоятель Свято-Троїцького монастиря Китаївська пустинь архімандрит Прохор; 18 травня фундамент заклали, а 15 червня відбулося освячення, на яке прибули єпископ Білоцерківський і Богуславський Серафим, хор із Білої Церкви та священики благочиння, і на місці закладеного фундаменту встановили дерев'яний хрест^{4, 2}. Через брак коштів будівництво далі не пішло, і богослужіння правили в тимчасово спорудженій мазанці на церковній території². Влітку в леваді нарубали палок, спорудили дерев'яний каркас і скликали людей на толоку: коні місили глину з соломою, з цього простого матеріалу зробили стіни, а бабусі все поштукатурили й побілили; між криласом і вівтарем поставили буржуйку, від якої часом було стільки диму, що церкву доводилося близько години провітрювати⁴.

Біля храму почала утворюватися громада, яка жила за чернечим уставом: займалися рукоділлям, плели чотки, робили воскові свічки та ладан, а на виручені гроші купували будівельний матеріал⁴. Житла не було, доводилося тулитися в будівельному вагончику, трапезна була надворі, а воду на Церковну гору привозили кіньми; узимку хтось постійно чергував біля топки, вдягали на себе весь одяг, який траплявся під руку, укривалися двома-трьома ковдрами, книжки й речі зберігали в сумках під вагончиком, і багато хто таких випробувань не витримав і пішов⁴. На парафії організували читання псалтиря, а перед Іверською іконою Божої Матері запалили невгасиму лампаду⁴.

У 2000 році почали будувати житловий корпус із келіями, трапезною та домовим храмом². Того ж року влаштували перше різдвяне представлення для прихожан, і відтоді на Пасху та Різдво на Церковній горі готували костюмоване дитяче виступлення з конкурсами, вікторинами та іграми⁴. Влітку 2001 року привезли чудотворну ікону Божої Матері «Рудосільська», з якою об'їхали Кислівку й Буду⁴. Оскільки на зведення храму на закладеному фундаменті коштів не було, при корпусі спорудили невелику церкву на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість»; її урочисте освячення 30 жовтня 2003 року очолив єпископ Білоцерківський і Богуславський Серафим у співслужінні священиків благочиння^{4, 2}.

З 2004 року на Церковній горі почала діяти недільна школа, де діти вчилися Закону Божого, співали, трудилися в храмі та готували святкові виступи⁴. Тієї ж осені освятили нові дзвони, а в листопаді 2004 року в церкві «Всіх скорботних Радість» літургію стали звершувати щодня, і в цьому брали участь священики Таращанського та інших благочинь⁴. У 2006 році на закладеному фундаменті звели перший поверх великого двоповерхового Свято-Воскресенського храму й зробили тимчасове перекриття^{4, 2}. 17 липня 2008 року секретар Білоцерківської єпархії архімандрит Никодим відвідав Свято-Воскресенську громаду⁴.

23 вересня 2008 року Священний Синод Української Православної Церкви, вислухавши рапорт архієпископа Білоцерківського і Богуславського Митрофана, журналом № 80 благословив відкриття жіночого монастиря на честь Святих Царствених мучеників у селі Кислівка Таращанського району Білоцерківської єпархії¹. Навесні 2009 року зняли тимчасове перекриття першого поверху й продовжили будівництво другого; тоді ж на монастирській території мурували кам'яну огорожу, розширювали житловий корпус, реконструювали стару школу - колишнє панське помістя - і заклали фундамент для іконописної майстерні². Журналом № 32 засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 6 грудня 2019 року жіночий монастир на честь Святих Царствених мучеників у селі Кислівка Таращанського району Київської області було реорганізовано на чоловічий монастир на честь Святих Царствених страстотерпців у селі Буда того ж району⁶.