Миколаївський Пустинно-Рихлівський жіночий монастир

Миколаївський Пустинно-Рихлівський жіночий монастир стоїть у селі Рихли Коропського району на Чернігівщині й належить до Ніжинської єпархії. Обитель займає мисовидний виступ високого плато посеред старого дубового лісу: з трьох боків його оточують глибокі яри, а з півночі вузький пересип сполучає монастирську територію з рештою плато. Велика українська енциклопедія називає це місце найвищим пунктом ландшафту Чернігівської області, з абсолютною позначкою 212 метрів¹.

Перша дерев'яна Миколаївська церква відома тут із 1585 року, а 1620 року, за тією ж енциклопедією, бортник із села Оболоння знайшов на своїй пасіці чудотворну ікону святителя Миколая¹. Саме цей рік Ніжинська єпархія відзначила як початок обителі: 29 серпня 2020 року тут звершили урочисте богослужіння з нагоди 400-річчя заснування монастиря².

За монастирським переказом, бджоляр тричі приносив образ додому й тричі знаходив його на тому самому клені; тоді довколишні жителі поставили на цьому місці каплицю, а згодом дерев'яний храм³. Той самий переказ пояснює й назву: хворий священик із Оболоння, якому вві сні дорікнув святитель за недбальство, просив «рихло» - по-польськи «швидко» - везти його до чудотворної ікони, і слово це закріпилося за образом і за храмом³.

Перша історична згадка про пустинь припадає на 1654 рік: опис міст України називає на старому городищі пустинь із дерев'яною церквою в ім'я Миколи Чудотворця, де жили чорний піп Євстафій та чорний старець Прохор³.

Про заснування самого монастиря джерела не збігаються. Велика українська енциклопедія відносить його до 1666 року й приписує чернігівському полковникові, згодом гетьманові Дем'янові Многогрішному та його братові Василеві, з благословення чернігівського єпископа Лазаря Барановича¹; словник Брокгауза і Ефрона 1899 року називає засновниками того ж року гетьмана Богдана Хмельницького та його брата Василя⁴.

Сама обитель друкує дві грамоти Многогрішного - від 13 січня та 19 квітня 1669 року, - якими гетьман наділив новозасновану Рихлівську обитель землею під Понорницею й назвав своїм уповноваженим у справах святого місця рідного брата Василя Ігнатовича³.

За єпархіальним описом, брати передали монастиреві поля, озера, п'ять млинів, сіножаті, перевіз на Десні та село Будище, а надбрамний храм святого Іоанна Предтечі з дзвіницею збудував коштом гетьман Іван Самойлович⁵. Опікувалися обителлю й гетьмани Іван Скоропадський, що, за монастирським переказом, зцілився від тяжкої хвороби на молитві перед чудотворним образом, і Данило Апостол, який замовив для ікони дорогу ризу³.

Перші муровані споруди звели 1743 року коштом бригадирів Федора Каченовського та Петра Чижевського - співаків Придворної хорової капели в Санкт-Петербурзі, які дістали від імператриці Єлисавети Петрівни дворянство¹. Історія самої обителі додає, що Каченовський прийняв опіку над монастирем 1742 року й зібрав на будівництво значні кошти, зокрема пожертви самої імператриці³.

Дату нищівної пожежі джерела подають по-різному: єпархія і сама обитель відносять її до 1745 року, коли згоріли храми й келії, а вціліла лише надбрамна церква, куди перенесли чудотворну ікону^{5, 3}; енциклопедія датує пожежу 1754 роком¹. Головний Миколаївський собор заклали 1754 року й освятили в 1760 році¹.

Собор був трипрестольний, хрещатий, дев'ятидільний і п'ятиверхий, з бічними вівтарями святої Варвари та святих Захарії і Єлисавети - за енциклопедією, на знак подяки фундаторів імператриці¹. Своєрідність його силуету породила припущення, що до проєкту причетний придворний зодчий Бартоломео Растреллі³; єпархіальний опис говорить про собор прямо як про збудований за планом Растреллі⁵.

Теплу церкву святого Феодора Стратилата звели 1749 року, а 1817 року перебудували й розширили; надбрамну церкву святого Іоанна Предтечі з дзвіницею збудували 1767 року; невелику Миколаївську церкву на мисі, на місці явлення ікони, - 1750 року, і після пожежі відбудували 1757 року¹. У Феодорівському храмі, за описом самої обителі, поховали її благодійника Каченовського⁶.

1786 року, коли переведення монастирів на штатне утримання загрожувало обителі закриттям, генерал-губернатор граф Петро Румянцев-Задунайський написав імператриці Катерині II, що монастирська церква - одна з найкращих тут і в пустельній стороні завжди служитиме великою окрасою; прохання вдовольнили³.

1820 року настоятель архімандрит Мелхиседек запровадив в обителі новий, суворіший устав³. У 1820-х роках тут тимчасово жив ієромонах Василій (Кишкін), якого Церква шанує в лику святих³.

29 вересня 1826 року до Рихлівського монастиря перейшов із Глинської пустині ієродиякон Іоанникій (Голованицький) і став тут скарбником⁷. Доноси тодішнього настоятеля Анастасія коштували йому посади: указом від 25 січня 1829 року Іоанникія перевели до Домницького монастиря під найсуворіший нагляд, де він пробув два роки й десять місяців⁷.

У вересні 1832 року його повернули до обителі, 16 вересня затвердили настоятелем, і на цю звістку до монастиря стала повертатися братія, що розійшлася за Анастасія⁷. Після восьми років управління указом Синоду від 6 серпня 1840 року його перевели настоятелем до Петропавлівського монастиря з возведенням у сан архімандрита; згодом він став відомим глинським старцем схиархімандритом Іліодором⁷.

У 1890-х роках послушником Рихлівського монастиря був майбутній преподобний Лаврентій Чернігівський - Лука Проскура, уродженець сусіднього села Карильського³. Його поставили регентом братського хору, і спів в обителі набув такої слави, що регенти з інших місць приїздили його послухати⁸. Єпископ Чернігівський Антоній, відвідавши монастир, викликав Луку до Чернігова; сама обитель відносить цей перехід до третього року його послуху, а єпархіальний життєпис - приблизно до 1905 року^{3, 8}. Монастир зберігає переписані рукою подвижника ноти церковних співів³.

Тринадцятирічним прийшов сюди й Іоанн Медведєв - майбутній схиархімандрит Феофан, якого шанують із прізвиськом Рихлівський⁹. Першим його послухом було будити братію на молитву: малий і швидкий, він оббігав із дзвіночком чернечі келії; згодом працював у монастирській просфорні, на пасіці, у палітурні та в монастирській крамниці⁹. 1912 року архімандрит Євгеній постриг його в чернецтво з іменем Іувеналія, а 1920 року він був висвячений на ієромонаха⁹.

На 1897 рік у монастирі було 182 ченці⁴. Напередодні 1917 року обитель мала п'ять кам'яних храмів і багато корпусів³.

1922 року Чернігівський губернський відділ народної освіти кілька разів безуспішно порушував питання про охорону Рихлівського урочища як пам'ятки природи¹. Того ж року, 16 грудня, монастир закрили, а на його території влаштували дитячий будинок^{5, 3}. Феофан, який пережив ці дні в обителі, згадував, як напівроздягнених ченців виганяли з келій, а священнослужителів гнали до Коропа, а потім до Кролевця⁹.

18 грудня 1922 року, напередодні престольного свята, братію обителі розстріляли¹¹. Єпархія наводить документальний слід: 12 серпня того року ревтрибунал у Кролевці засудив до розстрілу двох ченців, Євгена Матвєєва і Митрофана Радченка, але Верховний трибунал смертного вироку не затвердив¹⁰.

За народним переказом, який передає та сама єпархія, за непокору наказові закрити монастир члени Кролевецького відділу ГПУ роздягли ченців до підрясників, погнали босоніж по морозу до Кролевця, завели в ліс і там таємно розстріляли; людей ховали там, де вони падали, а скільки їх було, залишається невідомим - за одними джерелами 112, за іншими 135 осіб¹¹.

Через два роки в Поповій долині, де сталося вбивство, забило джерело, назване Поповою криницею; 2 травня 2018 року над ним освятили новозбудовану каплицю, а наступного року на цьому місці, в Кролевецькому районі на Сумщині, звершили Божественну літургію¹⁰. 10 травня 2023 року, у сторіччя розстрілу, літургію в храмі-пам'ятнику вбитим ченцям очолив вікарій Ніжинської єпархії¹¹.

1930 року собор, надбрамну церкву з дзвіницею, Миколаївську та Феодорівську церкви знищили вибухівкою, розібравши на будівельний матеріал навіть підмурки собору, а цеглою знищених споруд вимостили дорогу від Рихлівського урочища до Понорниці¹. У середині 1930-х вирубали рихлівський ліс: тільки за перший квартал 1934 року вивезли 12 000 кубометрів деревини⁵. У 1950-х роках у південній частині монастирської території влаштували свинарники¹, а за радянського часу впритул до північної межі монастирського гостиного двору виросло село Рихли³.

Руїни ансамблю досліджував 1957 року Микола Цапенко, який зафіксував його генеральний план, а 1976 і 1989 років - Віктор Вечерський¹. Уцілілі споруди внесено до Зводу пам'яток історії та культури України, але не до Державного реєстру нерухомих пам'яток; природне урочище «Рихлівська дача» оголошено заповідним 1984 року¹.

Від ансамблю лишилися в зруйнованому стані три муровані одноповерхові корпуси келій і гостиний двір: східний корпус збудовано 1817 року, північно-східний - 1743 року, а північно-західний зводили у два прийоми, 1743 і 1842 років¹. Велика українська енциклопедія оцінює втрачений ансамбль як шедевр архітектури українського бароко¹.

3 травня 2004 року єпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій (Полікопа) вирішив заснувати релігійну громаду на території колишнього монастиря, а 21 травня того ж року просто неба відправили першу Божественну літургію⁵. 13 липня 2006 року Священний Синод Української Православної Церкви журналом № 32 благословив відкриття монастиря в селі Рихли Коропського району Чернігівської області¹². Наступного року, 31 травня 2007 року, Синод розділив Чернігівську єпархію: журналом № 58 було утворено Ніжинську єпархію, до якої віднесено й Коропський район¹³.

Рішенням Синоду від 28 липня 2019 року, журналом № 22, чоловічий монастир реорганізовано на жіночий^{14, 15}. Перші постриги монахинь у відродженій обителі звершено 27 березня 2020 року¹⁶.

Новий мурований Миколаївський храм будували від 2007 року⁶. 7 серпня 2021 року митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент освятив відтворений храм, звершив у ньому першу Божественну літургію та освятив хрест, поставлений у пам'ять благочестивих будівничих і благодійників обителі¹⁷.

Нинішня обитель витягнена з півночі на південь трьома історичними дворами - головним, гостиним і господарським, - які через плавне пониження виступу плато лежать на різній висоті, як сходинки великих ландшафтних сходів⁶. На місцях зруйнованих храмів - надбрамного, головного Миколаївського і теплого Різдвяного - поставлено дерев'яні пам'ятні хрести, а монастиреві передано будівлю колишньої сільської школи, закритої через брак у Рихлах дітей шкільного віку⁶.

Поблизу обителі збереглися дві викопані в землі печери, «стара» і «нова», які, за монастирським переказом, були первісним житлом тутешніх пустельників; входи до обох - у схилах глибоких ярів¹⁸. В одному з ярів на південний захід від села є шановане водне джерело¹⁸.

З-поміж святинь обителі - старовинний список чудотворної Рихлівської ікони святителя Миколая; про долю самого первообразу після закриття монастиря сама обитель пише, що вона не з'ясована¹⁹. Ніжинська єпархія щороку звершує в Успенському храмі Коропа місцеве вшанування пам'яті святителя Миколая, на спомин про явлення Рихлівського образу і про порятунок містечка від холери²⁰; єпархіальний опис відносить цей порятунок до 1848 року, коли ікону принесли з монастиря до Коропа й обійшли з нею хресним ходом навколо селища⁵.

У домовому храмі обителі зберігається чудотворний список Нерукотворного образа Спасителя - одна з головних святинь дореволюційного монастиря²¹. За єпархіальним описом, після зруйнування обителі ікона належала преподобному Феофанові Рихлівському, після смерті старця перейшла до його учня, майбутнього благочинного Коропського округу архімандрита Миколая (Путрі), а кілька років тому повернулася до відродженого монастиря²¹.