Покровський жіночий монастир

Покровський жіночий монастир у Києві стоїть біля Лук'янівки; вхід до головної брами — з Бехтерівського, колишнього Діонісіївського, провулка³.

Обитель заснувала 1889 року велика княгиня Олександра Петрівна (1838—1900), уроджена принцеса Ольденбурзька, яка провадила в Києві філантропічну діяльність і останні роки життя прожила тут під іменем черниці Анастасії³. Ділянку землі на Лук'янівці вона придбала 1888 року¹, закладення монастиря відбулося 11 січня 1889 року¹, а будівництво споруд — серед них п'ятибанної Покровської церкви — почалося того ж 1889 року за проєктом архітектора В. Ніколаєва³. Коли перші необхідні будівлі були готові, 20 липня 1889 року велика княгиня переїхала до обителі, а восени прийняла таємний чернечий постриг з іменем Анастасія¹. Ескізи багатьох будівель виконав її син Петро Миколайович, а креслення — той-таки зодчий Володимир Ніколаєв¹. Померла засновниця 13 квітня 1900 року¹; 2009 року її канонізовано⁴. У 1890 році в обителі жили шість черниць і триста сорок дві послушниці⁴, а в 1890—1891 роках за проєктом інженера К. Тарасова звели огорожу зі святими та економічними брамами⁴.

Від 1893 року на монастирській території почали створювати безплатні медичні заклади, які утримувала сама обитель, — багатопрофільну лікарню, амбулаторію й аптеку³. Ліжок у лікарні було 40 у 1893 році і 200 у 1911-му; тут працювали відомі медики М. Волкович, Д. Заболотний, М. Лапинський, І. Сікорський, М. Соломка, О. Шимановський, і саме тут 1896 року вперше в Києві встановили рентгенівський апарат³. У медичних закладах працювали черниці й послушниці — так утілювався задум засновниці про «живе чернецтво»³.

У 1896—1911 роках на території монастиря звели тринадцятибанний Свято-Миколаївський собор за проєктом архітектора В. Ніколаєва, зробленим на основі ескіза великого князя Петра Миколайовича, — найбільший за об'ємом храм Києва; для перекриття його центральної частини використали унікальну конструкцію з двох перехрещених цегляних арок, у проєктуванні якої брав участь архітектор О. Вербицький³. Монастирські споруди оздоблювали з мотивами московсько-ярославльського зодчества^{3, 4}. Від 1894 року в підпорядкуванні обителі перебував жіночий Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир^{3, 1}, і на 1917 рік у двох обителях налічувалося понад 700 сестер¹.

Під час Першої світової війни в лікарняних корпусах містився шпиталь, а в жовтні 1918 року будинок амбулаторії передали першій українській гімназії імені Т. Шевченка³. 1919 року громада пройшла реєстрацію в органах радянської влади як трудова релігійна й садово-городня громада, але вже 1923 року черниць виселили, а монастир перетворили на містечко робітників-металістів¹; енциклопедія датує закриття 1922 роком і додає, що останніх черниць виселили з житлових приміщень у грудні 1929-го³. У 1930-х роках Свято-Миколаївський собор передали Академії наук УРСР під друкарню, а 1934 року Покровську церкву — під клуб залізничної лікарні⁴. Настоятелькою обителі від 1913 року була преподобна сповідниця Софія (Гринєва): у 1931—1932 роках вона провела дванадцять місяців під вартою, а померла 4 квітня 1941 року¹.

Восени 1941 року покровська монахиня Епістимія (Самойленко) зібрала сестер, які залишалися в Києві, і повернулася з ними до обителі; відтоді монастир своєї діяльності не припиняв^{1, 3}. Восени 1943 року, коли обитель опинилася в зоні відселення, сестри разом із 300 киянами замкнулися в нижньому храмі під Свято-Миколаївським собором і пробули там 40 днів, а потім відкрили в монастирі шпиталь для поранених¹. У ніч на 1 липня 1981 року від удару блискавки загорівся дах собору². У 1989—1993 роках реставрували Покровську церкву — архітектори Я. Діхтяр і Ю. Лосицький³; 1989 року дерев'яні оштукатурені стіни храму замінили кам'яними, а 1999 року його відкрили². У 2006—2007 роках відновили бані Свято-Миколаївського собору². Святинею обителі є чудотворний Почаївський образ Божої Матері³.