На честь сщмч. Харлампія жіночий монастир

Жіночий монастир на честь священномученика Харлампія стоїть у селі Гамаліївка Шосткинського району Сумської області; Конотопська єпархія подає його у власному переліку монастирів поряд із Молченським та Софронієво-Молченським⁸. Обитель займає давній монастирський ансамбль, який Велика українська енциклопедія називає найпізнішим на Лівобережній Україні монастирем оборонного типу і зазначає, що він має значну історико-меморіальну цінність як єдине в країні збережене поховання гетьмана України².

Слобода на цьому місці постала наприкінці XVII століття. 1676 року гетьман Іван Самойлович дозволив козакові Воронізької сотні Степанові Бугаю звести на річці Шостці водяний млин, третину прибутку з якого мали віддавати на військові потреби; у 1680-х роках млин викупив генеральний осавул Андрій Гамалія, оселив тут людей і назвав слобідку своїм прізвищем — Гамаліївкою⁵.

Після смерті Андрія Гамалії слобідка перейшла у спадок його синові Антонові, який заснував у ній храм в ім'я святого Харлампія; невдовзі при храмі виникла жіноча пустинь, яку Антон Гамалія утримував власним коштом⁵. Велика українська енциклопедія датує спорудження дерев'яної Харлампіївської церкви 1702 роком і називає громаду, що постала при ній, Харлампієвою пустинкою, або скитом — невеликим жіночим монастирем².

Антон Гамалія воював у Північній війні на боці гетьмана Івана Мазепи і втратив Гамаліївку: 1710 року вона перейшла у власність родини Скоропадських⁵. Уже 1713 року дружина гетьмана Івана Скоропадського Анастасія Марківна вирішила звести на місці пустині монастир для жінок і того ж року подарувала обителі млин, кілька ділянок землі, ліс і хутір, а наприкінці року гетьман закріпив за монастирем ці володіння й додав ще кілька сіл⁵.

Ту саму подію Велика українська енциклопедія описує як перетворення скиту на жіночий монастир із відповідними правами та маєтностями клопотами гетьманші, а ктитором обителі гетьман, за цією статтею, став 1714 року². 25 січня 1714 року Скоропадські дістали від Петра І дозвіл на будівництво Харлампіївського монастиря⁵.

Початок обителі описують і зовсім інакше. Енциклопедія історії України подає, що будівництво тут розпочалося 1700 року, перший храм на честь святого Харлампія відкрито 1702 року, а монастирські будівлі, зведені коштом Івана Скоропадського, закінчено 1708 року, тоді ж відбулося й відкриття чоловічого монастиря; про жіночу громаду на цьому місці стаття не згадує³.

Коштом гетьмана розпочато мурований ансамбль великого патронального монастиря оборонного типу — за взірцем Спасо-Преображенського монастиря у Новгороді-Сіверському. Основними спорудами були собор Різдва Богородиці, тепла (трапезна) церква Святого Харлампія, корпуси келій та оборонні мури з чотирма наріжними глухими і трьома надбрамними баштами².

Гетьман помер 1722 року, не встигши завершити будівництво. Його поховали в крипті мурованої Харлампіївської церкви, а над похованням в інтер'єрі храму вмурували білокам'яну різьблену плиту з написом: «Зді опочиваєт тілом раб Божий Иоанн Скоропадский войск запорожских гетман, сей обители фундатор, преставися в Глухові року 1722 місяця іюля третього дня». Анастасія Скоропадська померла 1729 року й похована поруч із чоловіком під такою ж плитою². Я. Кулібова датує спорудження Харлампіївської церкви 1721 роком і зазначає, що там поховано кілька поколінь роду Скоропадських⁵.

Соборний храм Різдва Пресвятої Богородиці зводили шістнадцять років, з 1719 до 1735 року, і освятив його архімандрит Ленкевич — Велика українська енциклопедія подає його ім'я як Микола, Я. Кулібова як Никодим і датує освячення 14 вересня 1735 року^{2, 5}. Це тринавовий, триапсидний, шестистовпний, п'ятибанний храм²; усередині був чотириярусний різьблений іконостас⁵.

На стінах собору висіли портрети гетьмана та його дружини на повний зріст. Про їхню подальшу долю джерела говорять різне: Велика українська енциклопедія приписує портрети Я. Глинському, пише, що у XIX столітті їх перенесли до настоятельських покоїв, а згодом передали до Глухівського музею, де вони не збереглися і відомі лише в пізніших копіях²; Я. Кулібова пише, що нині їх можна побачити в Сумському художньому музеї імені Н. Х. Онацького⁵.

Майже всі споруди ансамблю зведено на пожертви Скоропадських, але жертвували й інші: Іван Мануйлович 1714 року подарував обителі хутір і млин, Василь Дзвонник 1717 року — двадцять земельних ділянок у Воронежі, а дружина Сави Григоровича 1718 року віддала на монастир третину своїх статків⁵. Крім храмів і келій, на території обителі були їдальня, хлібопекарня, господарські споруди, водяний млин і винокурня⁵.

За заповітом Анастасії Скоропадської монастир належало перетворити з жіночого на чоловічий; це виконано 1733 року, коли сюди перевели ченців із Мутинського монастиря поблизу Кролевця². Указ про зустрічний перехід — мутинських ченців до Гамаліївки, а тутешніх черниць до Мутинської обителі — підписано 24 березня 1733 року, а у вересні Київська єпархія призначила настоятелем Германа Конашевича⁵; Велика українська енциклопедія називає його першим ігуменом чоловічої обителі².

У XVIII столітті монастир неодноразово потерпав від пожеж. Велику пожежу, від якої постраждали всі монастирські споруди, Велика українська енциклопедія датує ніччю на 5 жовтня 1738 року, а Я. Кулібова — 28 вересня того ж року^{2, 5}. Тоді обитель володіла тринадцятьма селами, проте прибутків на відбудову не вистачило: 1741 року настоятель Софроній Мигалевич звернувся по допомогу до імператриці Єлизавети Петрівни, указом від 21 травня 1743 року обителі повернули шість відібраних сіл, а ремонт закінчили аж наприкінці 1740-х років⁵.

Наприкінці XVIII століття обителі присвоїли статус монастиря другого класу⁵. Далі сталася пожежа, що знищила більшість монастирських споруд: Велика українська енциклопедія та Енциклопедія історії України датують її 1794 роком і пишуть, що після неї монастир закрито^{2, 3}; Я. Кулібова датує пожежу 1795 роком і додає, що на відновлення бракувало майже дев'яти тисяч рублів, яких не мали ні обитель, ні єпархія, і наступні шість років монастир правив за парафіяльну церкву⁵.

1827 року в спорожнілу обитель перевели черниць скасованого Кербутівського жіночого монастиря, що містився неподалік Батурина, і після 1834 року всі монастирські споруди відремонтовано²; Енциклопедія історії України датує відбудову 1827—1834 роками³. Головною святинею монастиря стала Кербутівська чудотворна Єрусалимська ікона Божої Матері у срібній ризі². Певний час обитель звалася Різдво-Богородицькою і в передреволюційні часи знову була жіночою⁵; Енциклопедія історії України подає «Різдво-Богородицький Харлампіївський монастир» окремим гаслом, що відсилає до статті про Гамаліївський монастир⁴.

Радянську добу джерела описують неоднаково. Велика українська енциклопедія пише, що монастир закрили 1920 року, з 1921-го тут влаштували кустарну артіль, у 1930—1950-х роках будівлі належали місцевому колгоспу, в соборі влаштували зерносховище, Харлампіївська тепла церква лишалася парафіяльною для села, а в монастирських келіях жили люди². Енциклопедія історії України натомість пише, що монастир не діяв від 1924 року, 1941 року, за німецької окупації, його роботу відновлено і певний час він продовжував діяти й після звільнення³.

Від 1956 року Гамаліївський монастир оголошено пам'яткою архітектури республіканського значення, проте 1962 року Сумський обласний виконавчий комітет передав його Міністерству внутрішніх справ УРСР, яке переобладнало ансамбль під місця ув'язнення суворого режиму; колонія мала назву «Підприємство 319/66», згодом — Шосткинська виправна колонія № 66².

1963 року ансамбль виключили з державних списків пам'яток, і почався новий етап руйнування: знищено оборонні мури і башти, зокрема три надбрамні, собор і Харлампіївську церкву перетворено на виробничі цехи, одноповерховий корпус келій надбудовано і перетворено на камери для утримання ув'язнених, а різьблені намогильні плити родини Скоропадських залито бетоном. На території монастиря і на прилеглій зі сходу ділянці збудували двадцять одну муровану споруду для потреб пенітенціарного закладу².

1979 року залишки монастиря знову поставили під охорону держави як пам'ятку архітектури республіканського, нині національного значення під охоронним № 1553. Мешканці Гамаліївки та Шостки неодноразово вимагали від влади виселити з монастиря колонію, і в лютому 2010 року Президент України Віктор Ющенко видав указ про вивільнення території монастиря від виправно-трудової колонії; 2011 року теплу трапезну Харлампіївську церкву передано Українській Православній Церкві².

Постановою від 19 червня 2019 року № 527 Кабінет Міністрів України підтримав пропозицію Сумської обласної державної адміністрації оголосити ансамбль Гамаліївського монастиря разом із пам'ятками Шостки Державним історико-архітектурним заповідником «Державотворці Сіверщини», і Шосткинську виправну колонію № 66 було закрито^{2, 6}. Доручень щодо заповідника Міністерство культури не виконало, і постановою від 21 липня 2021 року № 758 попередню скасовано як нереалізовану^{2, 7}; картка постанови № 527 на сайті Верховної Ради фіксує, що вона втратила чинність 28 липня 2021 року⁶.

Нинішню жіночу обитель відкрито рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви. За рапортом єпископа Конотопського і Глухівського Романа журналом № 63 засідання 25 вересня 2013 року благословлено відкриття жіночого монастиря на честь священномученика Харлампія Конотопської єпархії у селі Гамаліївка Шосткинського району Сумської області та реєстрацію його статуту¹.

Конотопська єпархія називає найбільшою святинею відродженої обителі мироточиву ікону Божої Матері «Всецариця», що зберігається тут від 2013 року⁹; у монастирі є також частиці мощей святих¹⁰.

У жовтні 2019 року єпархія провела в монастирі своє свято дня хліба: святкову літургію очолив архієпископ Конотопський і Глухівський Роман, за богослужінням молилося понад тисячу вірян, після літургії владика відкрив ярмарок, до вітань долучився міський голова Шостки, співав народний хор, а кожне благочиння виставило власну експозицію¹⁰.

21 квітня 2020 року в монастирі сталася пожежа. Вогонь знищив монастирську трапезну, келії насельниць і місце усипальниці гетьмана Війська Запорозького Івана Скоропадського та інших членів цього козацького роду; другий поверх вигорів повністю, даху не лишилося, але храм та іконостас уціліли¹¹.

Пожежу гасили близько двох з половиною — трьох годин, працювало десять машин, і, за словами очевидців, вогонь не дійшов до купола. Допомагати збіглося все село, а наступного дня разом із правлячим архієреєм воду з обгорілого корпусу прибирали майже сто людей¹¹.