Григоріївський Бізюків чоловічий монастир

Село Червоний Маяк у Бериславському районі на Херсонщині лежить на високому правому березі Дніпра, за 90 кілометрів від Херсона; тут стояв Григоріївський Бізюків чоловічий монастир⁵. Раніше на цьому місці була турецька фортеця, потім запорозький городок, а в березі лишилися печери з виходом до річки та рештки валів⁵.

Обитель почалася 1782 року як подвір'я Софронієвої пустині, засноване її настоятелем преподобним Феодосієм (Масловим, †1802)¹. У 1782-1783 роках на подвір'ї збудували дерев'яний храм святителя Григорія, просвітителя Вірменії, - небесного покровителя князя Григорія Потьомкіна, за участю якого уряд свого часу надав отцеві Феодосію притулок від турків, коли той був настоятелем Тисманського монастиря у Волощині¹.

Місце, де постала Григоріївська обитель, описав літописець монастиря Ногачевський, чия праця про нього вийшла в Одесі 1894 року окремою книжкою на 83 сторінки^{4, 11}. Він писав про надзвичайно глибоку балку за 16 верст від турецького Кизикермена - нинішнього Берислава, - названу «Пропасною»: суцільно вкриту густим лісом і чагарником, крізь які людина ледве могла пройти, і відому як пристановище розбійників⁴.

На краю тієї балки, на скелі, стояв «Запорозький городок» - колишня турецька фортеця, оточена високим земляним валом, і саме там, за словами літописця, 1782 року виникло Софронієвське подвір'я⁴.

Ігумен Феодосій звернувся до князя Потьомкіна з проханням виділити ділянку землі в Херсонській губернії під монастирське подвір'я з церквою, і прохання вдовольнили: за указом Новоросійської губернської канцелярії обителі відвели 3 245 десятин землі при Дніпрі, з правого боку Пропасної балки, а понад те - плавні за Дніпром до річки Конки, які містили ще понад 2 000 десятин⁴. Тут звели кілька келій для ченців і каплицю⁴.

Незабаром церкву через незручність місця перенесли на протилежний, лівий бік балки^{1, 4}. Нова, міцніша, з кам'яними стінами, вона простояла до післяреволюційних гонінь і була зруйнована близько 1969 року; за переказом, кошти на її будівництво частково дали запорозькі козаки⁴.

Імовірно, невдовзі насельники влаштували в скелі над Дніпром печерний скит із храмом святого пророка Іоанна Предтечі¹. Підземні ходи й печери, що йшли вглиб високих схилів і обривистих берегів, за єпархіальним описом тяглися на десятки кілометрів, а хто і коли їх викопав, достеменно невідомо⁴. «Таврійським Афоном» назвав це місце, за тим самим описом, сучасник тієї далекої пори⁴.

На початку XIX століття пустинь уже звалася Новогригорівською⁴. 1803 року подвір'я обернули на самостійний монастир і перевели сюди іноків скасованої Бізюкової обителі Смоленської єпархії¹ - монастиря, заснованого в 1621-1643 роках боярами Салтиковими в селі Бізюковому поблизу Дорогобужа⁴.

Указом імператора Олександра I від 4 грудня 1803 року Новогригорівська пустинь стала другокласним штатним Григоріївським Бізюковим чоловічим монастирем, смоленську обитель скасували, а покладену на неї штатну суму обернули на утримання григоріївського монастиря⁴.

1822 року в обителі збудували кам'яний Покровський храм, у 1810-1827 і 1860 роках - кам'яну огорожу, до 1862 року - Свято-Григоріївський собор, а в 1886-1893 роках - Вознесенський храм^{1, 2}. У XIX столітті постали також Трисвятительський храм в архієрейському домі, дзвіниці й триповерховий корпус келій^{1, 2}.

Власний опис обителі присвячує цей Трисвятительський храм святителям Василію Великому, Григорію Богослову та Іоанну Златоусту, а єпархіальний - святителям Тихону Задонському, Димитрію Ростовському й Митрофану Воронезькому^{1, 4}.

Наприкінці XIX століття, за єпархіальним описом, монастир мав на своїй території собор Вознесіння Господнього і п'ять церков - Григоріївську, Спаську, Пантелеймонівську, Покровську, що була зимовим собором, і Трисвятительську, домову, у північно-східній частині архієрейського особняка; розписувати їх запрошували італійських майстрів⁴.

У 1827-1832 роках настоятелем обителі був отець Іаков (Вечерков, †1850), згодом відомий архієпископ Нижньогородський¹.

Єпархіальний опис пише, що на початку XX століття обитель посідала в духовному житті друге місце після Києво-Печерської лаври⁴.

На той час монастир був великим господарством: на його полях, за тим самим описом, випасалося 1 000 голів рогатої худоби, 2 000 коней і понад 20 000 овець, а земельні володіння мали площу 32 тисячі гектарів⁴. Тут сіяли жито й пшеницю, льон і кукурудзу, просо й овес, у садах вирощували плодові дерева й виноград, з якого робили монастирське вино, а врожайність пшениці на монастирських землях значно перевищувала середню на Херсонщині й становила 70 пудів з десятини⁴.

При обителі діяли богадільня, странноприїмний дім, школа, лікарня з хірургічним відділенням, винний і цегельний заводи, майстерні та олійниці¹. Монастир мав і власну електрику: в архівному описі, який наводить єпархія, названо два газогенератори, два мотори до них на 30 сил, два водопровідні насоси, зарядку акумуляторів і динамо-мотор на 23 сили⁴. 1924 року станцію розорили⁴.

У серпні 1909 року начальник Григоріє-Бізюкова монастиря архімандрит Веніамін звершив перенесення Касперівської чудотворної ікони Божої Матері зі старого собору до новозбудованого Свято-Троїцького собору Благовіщенського жіночого монастиря Херсонської єпархії, а також малу вечірню й читання акафіста перед нею⁹.

З 1913 року при монастирі діяли пастирсько-місіонерські курси, згодом перетворені на духовну семінарію¹. Єпархіальний опис датує це перетворення 1914 роком, називає ту семінарію єдиною в Росії духовною місіонерською семінарією, а її студентами - дітей із родин монастирського селища⁴.

У 1915-1919 роках тут жили майбутній священномученик Онуфрій (Гагалюк, †1938) і преподобний Варсонофій Херсонський (Юрченко, †1954): перший викладав у семінарії, другий у ній навчався і 1916 року прийняв чернечий постриг^{1, 3}.

Життєписи священномученика Онуфрія переказують обставини його зустрічі в Бізюковому монастирі з матір'ю, яка загубила рідних під час евакуації з Польщі¹. Доїхавши возом до Бреста, Катерина Гагалюк у натовпі загубила дочку й онуків, сама сіла в потяг і опинилася в незнайомому Херсоні одна, без даху й засобів до життя¹.

Від розпачу вона хотіла кинутися в річку, але спитала ченця, що трапився неподалік, чи не знає він її сина, який теж став ченцем¹. Чернець привів її до архієрейського дому, де перебував вікарій Херсонської єпархії священномученик Прокопій (Титов, †1937); почувши прізвище, він сказав їй, що син за 30 верст звідти, у Григоріє-Бізюковому монастирі, і звелів закласти екіпаж, а наступного дня сам прибув до обителі й виголосив по богослужінні проповідь про цю зустріч¹.

Під час Першої світової війни монастир прийняв у себе лазарет для поранених¹. За єпархіальним описом, 1914 року за вказівкою архієпископа Назарія з братії та ієромонахів сформували загін, який навчили санітарної справи й відправили на фронт⁴.

Улітку 1917 року в обителі відбувся з'їзд православних місіонерів: власний опис монастиря називає його Всеросійським місіонерським з'їздом, єпархіальний - Загальноросійським з'їздом православних місіонерів^{1, 4}.

1921 року монастир закрили, а його майно перейшло до радгоспу «Червоний Маяк»^{1, 2}. За власним описом обителі, того самого року на її базі й почали створювати цей радгосп, якому виділили 600 десятин орної землі та 400 десятин цілини¹⁰.

Про стан монастиря в перші роки радянської влади писав у нарисі «На руїнах Бізюкового монастиря», надрукованому в газеті «Наддніпрянська правда» 19 серпня 1928 року, Юрій Дольд - згодом радянський письменник Дольд-Михайлик: за його словами, обитель, що жила виключно з орендної плати та пожертв богомольців, розпалася, а багаті монастирські церкви позакривали⁴.

Частину будівель обителі з часом знищили. За описом, який монастир оприлюднив 2013 року, збереглися частина мурів, Покровський храм, ворота, низка службових будівель і частина печер^{1, 2}.

Довідник пам'яток містобудування та архітектури Української РСР, виданий у 1983-1986 роках, у переліку вцілілого називає частини кам'яних стін з боку Дніпра, три наріжні башти - північно-східну, південно-східну й південно-західну, - Покровську церкву, ворота в псевдоруському стилі 1898 року та деякі службові будівлі середини й кінця XIX століття; башти круглі в плані, з декоративними зубчиками на карнизах, увінчані главками на восьмигранних барабанах⁵.

За описом, який обитель оприлюднила 2010 року, у селі збереглася й стара монастирська виноробня, збудована, за переказом, християнами-запорожцями¹⁰.

На початку 1991 року Покровський храм відродився як парафія, наприкінці того ж року при ньому відкрився жіночий монастир, 1992 року перетворений на чоловічий, а 1996 року це перетворення затвердив Священний Синод Української Православної Церкви¹. Єпархіальний опис відносить початок відродження обителі до 1992 року, коли в єдиній уцілілій церкві почали звершувати богослужіння⁴.

14 грудня 2007 року Священний Синод журналом № 120 розділив Херсонську єпархію на дві самостійні й утворив Каховську єпархію, віднісши до неї Бериславський район, у якому лежить село Червоний Маяк⁶.

18 квітня 2008 року Синод журналом № 31 благословив місцеве прославлення архімандрита Варсонофія (Юрченка) в лику місцевошанованих святих Херсонської єпархії⁷, а 14 квітня 2009 року журналом № 25 - місцеве прославлення архімандрита Феодосія (Маслова) в лику преподобних, разом із трьома іншими подвижниками Софронієво-Молченського Різдва Пресвятої Богородиці Печерського чоловічого монастиря Конотопської єпархії⁸. Обидва імені - засновника обителі та її вихованця - стоять на сторінці, яку сам монастир присвятив своїм святим, поряд зі священномучеником Онуфрієм (Гагалюком)³.