Георгіївський жіночий монастир

Георгіївський жіночий монастир стоїть у селі Кочержинці Уманського району на Черкащині, в урочищі, яке тут здавна звуть «Левадою»^{1, 2}. Нинішня обитель на цьому місці - друга: перший, чоловічий, скит постав на початку XX століття і був знищений за радянської влади^{1, 2}.

Початок його пов'язують з видінням. Наприкінці XIX століття селянин Кочержинців Митрофан Коленчук, ще підлітком пасучи коней на Леваді, двічі бачив вогненний стовп від землі до неба; за його власними словами, копати на тому місці печеру звелів йому старець, який тричі явився уві сні^{1, 2}. Оповідь про це збереглася в життєписі ігумена Мануїла, що його склав Сергій Нілус².

Копання не лишилося непоміченим. За доносом Коленчука зв'язали, відвезли до Умані, оголосили божевільним і відправили «на лікування» до Кирилівської лікарні в Києві; лікарська комісія визнала його цілком здоровим і відпустила додому².

Повернувшись, він задумав більше, ніж печеру. Двоє кочержинських і дванадцять уманських селян віддали під майбутню обитель частину своєї землі, близько 9 гектарів². Навесні 1907 року Коленчук поїхав до Києва шукати ченця, який узявся б будувати монастир, але жертвувані ділянки були замалі й охочих у київських обителях не знайшлося; старці Києво-Печерської лаври порадили звернутися до начальника Скиту Пречистої в урочищі Церковщина¹.

Тим начальником був ієромонах Мануїл (Ківш, 1850-1920), учень преподобного Іони Київського, поставлений до Скиту Пречистої 1902 року; з 1911-1912 років він ігумен, а з 1919-го - схиігумен Серафим¹. Сам Скит Пречистої заснували 1900 року на місці давнього Гнилецького монастиря, і до 1918 року він підлягав Києво-Братському монастиреві¹. Вислухавши Коленчука, отець Мануїл спершу теж вагався через брак коштів, але, порадившись із києво-братським настоятелем, погодився допомогти селянам¹.

Гроші знайшлися несподівано. 1908 року селяни нагледіли велику зручну ділянку біля залізничного вокзалу в Умані, зібрали частину суми і попросили допомоги, а продавець спішно від'їздив до Сибіру й чекати не міг. Разом із телеграмою про це до Скиту Пречистої надійшла повістка про грошовий переказ із Харбіна: пожертву смертельно пораненого солдата, який, за порадою сестри милосердя, розділив свої заощадження між Афоном і скитом¹.

23 квітня 1909 року на Леваду приїхав києво-братський настоятель єпископ Уманський Феодосій, вікарій Київської єпархії, і освятив місце під молитовний дім святого великомученика Георгія Побідоносця^{1, 2}. Тоді ж селянин Тимофій Юрченко подарував обителі ставок із млином, і загальна площа пожертвуваних володінь дійшла 26 десятин².

Будувати на Леваді, однак, не вийшло: навесні 1910 року Антон Коленчук, який теж обіцяв віддати свою ділянку, раптом передумав, а його земля перекривала в'їзд до обителі¹. Роботи перенесли на уманську ділянку, і 1912 року там звели корпус із домовою двоповерховою церквою^{1, 2}.

10 січня 1913 року нижній вівтар і домову церкву освятили на честь ікони Божої Матері «Несподівана Радість»; за поясненням обителі, назву дано на спомин про зцілення, що сталося незадовго перед тим за молитвою перед цим образом в однойменній каплиці Скиту Пречистої^{1, 2}. На свята сходилося стільки народу, що причасників бувало до півтори тисячі, і 26 жовтня того ж року освятили другий престол - святого великомученика і цілителя Пантелеймона².

Навесні 1913 року Антона Коленчука розбив параліч. Він розкаявся і заповів свою ділянку монастиреві: заповіт склали 9 жовтня, а 20 жовтня Коленчук помер^{1, 2}.

На Леваді роботи закипіли: храм святого Георгія Побідоносця збирали зі старої дубової кочержинської церкви, яку купили селяни². Увечері 5 липня 1914 року просто неба відправили урочисте богослужіння, а вранці 6 липня церкву освятили; на святі був присутній князь В. Жевахов^{1, 2}. Насельників у Свято-Георгіївському скиту було тоді 66: 1 схіієромонах, 5 ієромонахів, 3 ієродиякони, 2 послушники і 55 бельців².

Почалася Перша світова війна. Зі скиту забрали до війська 1 послушника і 8 бельців, а 1915 року на фронті загинув келійник отця Мануїла, із чиїх записок і відомо більшу частину цієї історії². До 1917 року муровані храми і на Леваді, і в Умані звели до рівня вікон². Опис 1918 року подає 26 десятин землі, ставок із водяним млином, дві дерев'яні обкладені цеглою домові церкви завдовжки по 43 метри, дві гостиниці, кузню і стайні, а братії - 8 ієромонахів, 4 ієродиякони, 3 послушники і 80 бельців².

Далі відомості уриваються. 1919 року Леваду спіткав збройний напад, у якому загинуло кілька насельників¹; 10 липня того ж року монахи, які лишилися живі, подали військовому комендантові Умані заяву про вбивство невідомим військовим загоном двох священнослужителів². 1924 року в обителі було близько 60 насельників, з них 16 чернечих, а 1926-го сюди переселили 53 ченців із закритого Тальянівського монастиря, 20 з яких були літні або з інвалідністю².

1927 року в обох осідках відібрали храми і приміщення¹, а 1928 року монастир закрили: гостиницю в Умані забрали залізничники, решту приміщень передали райагропункту, а на Леваді влаштували притулок для безпритульних². Старі будівлі обох садиб не збереглися¹.

Останнім настоятелем Свято-Георгіївського скиту був ігумен Рафаїл Добромирський. Після закриття обителі він до 1930 року жив у Кочержинцях і служив по навколишніх селах, у квітні 1930 року був заарештований і засуджений на 5 років виправно-трудових робіт; відомостей про його подальшу долю немає². Останнім настоятелем уманського подвір'я був ієромонах Софроній, який разом з ієродияконом Феодосієм дожив до 1970-х років².

Відродження почалося 1998 року. Духовенство Уманського благочиння з ініціативи протоієрея Іоанна (Жигилія) і з благословення архієпископа Черкаського і Канівського Софронія разом із парафіянами розкопало печерку і розчистило територію Левади: викопали святий колодязь, поставили вагон, зварили каплицю святого Георгія Побідоносця². 2001 року почали будувати храм святителя Софронія Іркутського¹. 27 грудня 2002 року Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення про відкриття Свято-Георгіївського жіночого монастиря, а 25 листопада 2003 року зареєстрували його статут^{1, 2}.

За першої настоятельки відродженої обителі ігумені Євсевії (Сушкової), у 2004-2006 роках, добудували храм святителя Софронія Іркутського, житловий корпус для сестер на 6 осіб, коровню і будиночок воротаря².

Навесні 2008 року Черкаську єпархію поділили надвоє, і монастир перейшов до Уманської: напередодні свого сторіччя обитель знову, як і сто років тому, опинилася під владою уманського архієрея⁴. Синодальні документи це підтверджують: акти 2004 і 2006 років називають монастир належним до Черкаської єпархії^{11, 12}, а від вересня 2008 року - до Уманської^{13, 14}.

2007 року, на другий день після Пасхи, єдиний діючий храм монастиря, святителя Софронія Іркутського, згорів через підпал³. Правлячий архієрей благословив не тільки відновити спалену церкву, а й почати будівництво нового монастирського корпусу з трапезним комплексом, двома храмами, келіями і майстернями; роботи розпочали в липні того ж року^{3, 6}.

За проєктом у цокольному поверсі мали бути трапезна церква святого Пантелеймона Цілителя, трапезна, кухня і пекарня, у східному крилі - церква святого великомученика Георгія з клиросом на верхньому ярусі й дзвіницею, у західному - келії, бібліотека і майстерні⁶. Навесні 2011 року над цоколем зводили стіни Георгіївської церкви⁶.

За ігумені Рафаїли (Горбань), настоятельки з 2006 року, звели фундамент і цокольний поверх чернечого корпусу з двома храмами загальною площею 1 550 квадратних метрів, збудували автобусну зупинку з монастирським кіоском, добудували кормоцех і другий поверх під гуртожиток, облаштували додаткові келії на горищі сестринського корпусу, утворили притулок-готель у Кочержинцях і поставили водокачку з колодязем та поливною системою на монастирських городах².

Сторіччя обитель відзначила 2009 року святковою літургією в недобудованому цокольному поверсі нового корпусу, за участі 18 священнослужителів⁵.

23 січня 2011 року відійшов схіієромонах Амфілохій (Микола Федорович Трубчанінов), духовний наставник сестер обителі; він прожив 93 роки і похований за вівтарем кафедрального собору в Білій Церкві⁷.

Спаленого храму бракувало довго: 2014 року паломники, що приїхали на храмове свято, застали богослужіння просто неба, бо старий храм згорів, а новий ще не був збудований⁸. Опис 2015 року подає обитель такою: літургії служаться щодня, крім понеділка, паломники ночують у будиночку колишнього лісника, біля криниці обладнано купальню, а печери, над якими будується храм святителя Софронія Іркутського, показують гостям⁹. Розчищена стародавня печера є при обителі й досі¹.

4 квітня 2019 року відійшла схимонахиня Досифея (Ковальчук), одна з перших насельниць відродженого монастиря¹⁰.