Успенський жіночий монастир

Успенський жіночий монастир стоїть у селі Домбоки Мукачівського району на Закарпатті¹.

Думка про заснування монастиря в Домбоках зародилася в жителів навколишніх сіл ще в 1920-х роках, а головним ініціатором цього став отець Іван Карбованець, парафіяльний священник сусіднього Червеньова¹. У 1930 році він разом із батьками продав державі все своє майно в селі Невицькому біля Ужгорода за 114 тисяч чеських крон, а отримані гроші вирішив вкласти в побудову православного монастиря¹. Саме тоді в Домбоках припинила діяльність сільськогосподарська школа і залишився цілий комплекс будівель, які ідеально підходили під монастир, - держава й продала цей маєток Карбованцеві за 125 тисяч чеських крон¹. Придбавши місце, отець Іван одразу поставив там православний хрест і звернувся до єпархіального управління з наміром подарувати землю із забудовами під монастир¹.

11 квітня 1930 року від імені правлячого архієрея йому відповів архімандрит Алексій (Кабалюк): «Єпархіальне управління вже давно дало свою принципову згоду на будівництво жіночого монастиря в Домбоках, але необхідно, щоб Ви, як власник того маєтку, повідомили б, чи Ви дійсно даєте для жіночого монастиря щось, чи ні, і якщо даєте, то на яких умовах? Тільки після цього єпархіальне управління зможе вислати до Вас для організації декілька монахинь»¹. Карбованець передав усе куплене майно в розпорядження єпархії з умовою, щоб вона взялася за організацію монастиря, а з приїздом у середині 1930 року нового єпископа Йосифа пожертву вирішили прийняти¹. Організувати жіночу обитель доручили архімандритові Алексію¹.

Газета «Русская Земля» 23 листопада 1932 року писала: «Старання о. Іоанна Карбованця закінчилися успіхом. У Домбоках на семи угровій ділянці землі засновано монастир. На днях розпочалася перебудова церкви. Вже збудовано купол у руському стилі. 4 грудня планують підняти хрест на купол церкви»¹. Це одне з перших повідомлень тогочасної преси про заснування монастиря¹.

Капітальний ремонт і реставрацію будівель провели за документацією протоієрея Всеволода Коломацького, який очолив усі роботи; іконостас вирізьбив майстер І. Павлишинець із помічником Василем Лендєлом із Ракошина, який згодом сам зробив малий вівтар для ікони Божої Матері та вирізьбив хрест¹. 30 серпня 1931 року єпископ Йосиф звернувся по допомогу в організації монастирського життя до ігумені Параскеви (Прокоп) у Липчу; в Домбоки вирішили перейти шість сестер, і новостворену обитель довелося очолити монахині Євпраксії¹. У 1934 році на допомогу архімандритові Алексію в монастир призначили священником ієромонаха Варлаама (Савинця), у 1936 році сестри збільшили вівтар у церкві, а при обителі діяла швейна майстерня, у якій шили на замовлення православного духовенства священицький одяг¹.

22 жовтня 1938 року газета «Православная Русь» умістила невелику розвідку про монастир, описавши його так: «Невеликий корпус, сад. За ним церква з великим кам'яним корпусом, стайня, невелике поле, каплиця, біля якої дві могили. Настоятелька Євпраксія очолює 25 сестер»¹. Того ж року з Єрусалима в монастир привезли ікону Божої Матері «Скоропослушниця», створену на Афоні¹.

У 1941 році сестри запросили на посаду настоятельки монахиню Людмилу (Дранко) з Липчанського монастиря, але через півтора року вона померла¹. 18 червня 1942 року настоятелькою призначили монахиню Февронію (Рацюк) - за проханням самих сестер¹. У 1942 році з нагоди десятиліття заснування монастиря у видавництві «Паннонія» в Мукачеві вийшла брошура отця Миколи Щербея «Світильник світа», де подано історію обителі та її святині¹. Того року монастир мав три храмові свята: Благовіщення Пресвятої Богородиці, Неділю Жінок-Мироносиць і Преображення Господнє¹.

Улітку 1944 року обитель дала притулок дітям, яких вивозили на захід¹. За однією з версій, до руського Червоного Хреста звернувся угорський офіцер із пропозицією взяти під опіку 186 хлопчиків і дівчаток віком від п'яти до п'ятнадцяти років, і отець Іван Карбованець разом із монахинями організував їхнє поселення в Домбоках і Червеньові¹. Найстарших дівчаток і частину малюків відвели в жіночий монастир: у монахинь були швейні машинки, і робота налаштувалася, як у майстерні, - дівчатам швидко пошили сукні й білизну¹. Одна з тих дітей, Ірина Берковська, згадувала: «Потім ми опинились у Домбоках. Пам'ятаю жіночий монастир, де ми працювали - лущили кукурудзу, молотили соняшник. Монашки нас обігріли теплом наче материнських сердець…»¹. У монастирі багато дітей було похрещено¹. Через тридцять сім років, 24 серпня 1981 року, ті з них, кого вдалося розшукати, зібралися в Домбоках біля каплиці отця Івана Карбованця, щоб уклонитися йому й подякувати за милосердя, виявлене у важкі роки¹.

Останні роки життя в Домбоках провів архімандрит Алексій (Кабалюк), духівник обителі¹. Незадовго до смерті, 20 листопада 1947 року, він прийняв велику схиму, а 2 грудня, в день своєї смерті, власною рукою написав заповіт, яким передав монахиням Домбоцького монастиря частину своїх речей та ікон¹. Звідти його перевезли до Свято-Миколаївського монастиря в село Іза, де 5 грудня поховали^{1, 2}.

У 1946 році ієромонах Варнава (Щербан) розписав монастирську церкву¹. До колективізації монастир володів двадцятьма трьома гектарами землі - орною, садом, городом, сіножаттю, виноградником; при ньому діяли чотири майстерні: швейна, кравецька, взуттєва й переплітна, а щороку черниці виготовляли близько 700 літрів вина¹. 19 червня 1949 року, в неділю Всіх Святих, урочисте богослужіння в обителі очолив архієпископ Макарій (Оксіюк), який возвів настоятельку Февронію в сан ігумені, поклавши на неї наперсний хрест¹. 24 лютого 1950 року ігуменя Февронія (Рацюк) померла і була похована на монастирському кладовищі¹. Того ж року настоятелькою обрали монахиню Параскеву, і в монастирі проживало тридцять дев'ять монахинь¹. 20 вересня 1951 року єпископ Іларіон затвердив статут монастиря, а оскільки число сестер перевищило п'ятдесят, у 1954-1956 роках вони збудували один корпус, а 1956 року й другий¹.

Наступ на обитель почався в другій половині 1950-х років: 10 червня 1957 року обласний уповноважений писав вищому керівництву, що монастир у Домбоках слід ліквідувати¹. 20 липня 1959 року єпископ Мукачево-Ужгородський Варлаам (Борисевич) надіслав монахиням лист: Домбоцький монастир об'єднується з Мукачівським, і до 28 липня сестри зобов'язані потурбуватися про переїзд¹. Будівлі обласне керівництво вирішило передати під школу-інтернат; іконостас розібрали й передали одній із церков Мукачівського району, а 11 жовтня 1959 року школа-інтернат розпочала роботу¹.

Повернення почалося в 1990 році, коли в день Святої Пасхи єпископ Євфимій (Шутак) відвідав школу-інтернат у Домбоках і доручив очолити відновлений монастир монахині Валентині (Волошин)¹. 13 червня 1990 року Мукачівська районна рада рішенням за № 137 дозволила поетапну передачу частини будівель єпархіальному управлінню¹. 6 грудня 1990 року єпископ Євфимій видав посвідчення про те, що відкриття монастиря в Домбоках благословлено постановою Священного Синоду, а в п'яту неділю Великого посту 1991 року владика відслужив у відновленій обителі першу службу¹. Ігуменя Валентина згадувала: «Коли ми повернулися в Домбоки, то все було в руїнах, ми поселилися в одної жінки. Почали будувати каплицю»¹. 24 листопада 1991 року сесія Ракошинської сільської ради виділила монастиреві чотири гектари землі, а 2 квітня 1992 року між обителлю і школою-інтернатом було укладено угоду про спільне функціонування¹.

14 січня 2000 року ігуменя Валентина (Волошин) померла і була похована на монастирському кладовищі¹. Ще 28 жовтня 1997 року настоятелькою призначили ігуменю Февронію (Тухляницю), за старанням якої в 2004 році закінчився розпис головної монастирської церкви Успіння Божої Матері, який проводили іконописці з Ужгорода та Великих Лучок; іконостаси виготовив М. В. Росада із села Приборжавського Іршавського району¹. На території монастиря стоять три храми: на честь Успіння Божої Матері, Преображення Господнього і маленька домова церква Покрови Божої Матері¹.

В Успенському храмі перебувають дві шановані ікони Божої Матері¹. «Скоропослушниця» написана на Афоні, в грецькому Дохіарському монастирі, і на ній зберігся напис, що ікону створено в дарунок православним Карпатської Русі; вона потрапила до Руської місії в Єрусалимі, де її побачив схиігумен Серапіон (Іваник), родом із Закарпаття, і з благословення Єрусалимського патріарха Тимофія привіз у 1937 році до Мукачева, а в 1938 році ікону доставили в Домбоки^{1, 3}. «Акафисна» належала архімандритові Алексію (Кабалюку): він отримав її як благословення від намісника Свято-Пантелеймонівського монастиря на Афоні схиархимандрита Мисаїла у 1911 році^{1, 3}. Тут же зберігаються частинки мощей багатьох святих і частинка від Животворящого Хреста Господнього¹.

Обитель відзначає Преображення Господнє 6 (19) серпня, Успіння Пресвятої Богородиці 15 (28) серпня і Покров Пресвятої Богородиці 1 (14) жовтня⁴. Престольне свято монастиря припадає на третю неділю після Пасхи, коли Церква вшановує пам'ять святих жінок-мироносиць: 4 травня 2025 року святкову Божественну літургію в обителі очолив митрополит Мукачівський і Ужгородський Феодор, а після Літургії відбувся урочистий хресний хід навколо монастиря⁶. Окремо, 13 липня, обитель відзначає день перенесення ікони «Скоропослушниця» на Закарпаття: 13 липня 2026 року, в день Собору славних і всехвальних дванадцяти апостолів, архієрейське богослужіння в монастирі очолив митрополит Феодор, а наприкінці разом із духовенством звершив молебень перед чудотворним образом⁵.